Людмила Петрівна Іванцова - Сердечна терапія

class="p1">Зависла пауза. Перехожий насупив брови, і його обличчя відобразило пригальмовану роботу мозку.

— Горець? Безсмертний?! — Він змахнув обома руками, мов крилами, реготнув, раптом незграбно ковзнув ногами і приземлився п’ятою точкою на засніжений тротуар. — Братело, ти правильний чувак!

У цю мить за спиною Вадима пригальмувала автівка. Скло передніх дверцят поповзло донизу.

— Проблеми? — спитав хлопець, що сидів біля водія.

— Та ні, дякую, все під контролем, — відповів Вадим, роздивляючись згори вниз персону, стурбовану майбутнім людства.

У машині приглушено, але наполегливо зазвучав жіночий голос, увімкнулися і замигали фари аварійної зупинки, і за мить із водійського місця вибралася струнка дівчина в короткій курточці та джинсах. Слідом за нею вийшов і хлопець. У його руках була відеокамера. Пара рушила до тротуару. Вадим упізнав їх і здивовано спостерігав, а наколотий «філософ» сидів на снігу, ніби й не помічаючи нових дійових осіб.

Хлопець вправно поставив камеру на плече, а в руках у дівчини з’явився мікрофон:

— Скажіть, а що таке, по-вашому, щастя? — несподівано промовила вона і тицьнула мікрофон Вадиму до обличчя.

Хлопець із камерою стояв на відстані, а дівчина зайняла позицію на тротуарі. Але не встиг Вадим усвідомити, що саме відбувається і зметикувати, що б таке відповісти, як дівчина зойкнула, хитнулася, теж махнула руками, мов крилами, і всілася на сніг поруч із «філософом».

— Дебіл! Ти чого смикаєш?! — крикнула вона і вдарила наркомана по голові мікрофоном так, що шапка його злетіла у сніг. — Жеко! Що ти знімаєш?! Дай руку!

Вадим оговтався, сам простягнув дівчині руку, але наркоман обійняв її за плече і миролюбно проспівав:

— Я знаю, що таке ЩАСТЯ! Я розкажу!

Дівчина зиркнула в бік оператора, махнула рукою на камеру, миттю всілася граційніше і піднесла мікрофон ближче до опитуваного:

— Що ж таке щастя, на вашу думку?

— ЩАСТЯ... Це не допускати до ломки, мала! І ще — щоб у Америці нарешті був хороший президент! А особливо — на Марсі! — Він мляво помахав рукою оператору, повернувся до дівчини і зробив спробу обійняти її обома руками, але та миттю повторила прийом «мікрофоном по голові», а Вадим нарешті допоміг їй підвестися.

— Ну і робота у вас! Я в захваті від вашої рішучості, — поаплодував він обом.

— Буває. А ви таки щось про щастя скажете, чи як? — не втрачала професійного азарту опитувачка, яка не впізнала Вадима.

Вона зробила кілька кроків убік, Вадим відійшов за нею.

— А що про нього говорити? Воно ж не в словах.

— Ну, а як ви, наприклад, визначаєте, що ви щасливі? — не відступалася дівчина. — Ось нам один дідок учора сказав, що щастя — то тимчасовий стан. Але ж він якось визначається самою людиною?

— Мабуть. Знаєте, коли я щасливий, у мене душа всміхається. І мабуть, це віддзеркалюється на обличчі.

Дівчина ворухнула бровами, всміхнулася, опустила мікрофон і махнула рукою оператору:

— Жеко, знято!

За хвилину ця пара вже вмостилася в машині і рушила далі.

«І чого це вони поночі сновигають містом?» — подумав Вадим.

Він глянув на «марсіанина», який сидів на снігу, хитаючись із боку в бік, жестикулював і блаженно щирився.

— Чуєш, може, ішов би ти додому? Допомогти піднятися? — спитав Вадим.

Але той лише заперечно замахав руками, уповільнено, мов у кіно, і знову поринув у власний світ, де йому було добре, де панувало його власне щастя. Вадим знизав плечима і повернув від вулиці у двори до свого будинку. У кишені запікав мобільний. Це була есемеска від Олександри: «Дякую за чудовий вечір!

»

Він прочитав текст, супроводжуваний смайликом, усміхнувся і прискорив крок.

14

Ігор все ж таки наважився за сніданком спитати у дружини, як та вчора провела вечір. Власне, нічого «такого» він не припускав, знав, що Антоніна домовлялася з модельєркою Кірою про похід у якусь галерею на відкриття чергової експозиції. Він ніколи не був проти її прогулянок «в люди», хай би хоч чимось заповнювала своє життя. Але вчора ввечері у нього несподівано прихопило серце, і три спроби додзвонитися до дружини виявилися марними. Ось це, звісно, було неприємно. Більш за те — готуючи сніданок, Антоніна поставила пляшечку з корвалолом до аптечки, але нічого не запитала. А могла би принаймні поцікавитися. Виходить, хоч умри тут, а їй байдуже... Ігор зітхнув, дочекався, поки говіркий телевізор на холодильнику зробить паузу, і промовив:

— Добре розважилася вчора?

— Чудово! — Антоніна стисла губи і зміряла чоловіка скептичним і несподівано нахабним поглядом. Цієї миті їй захотілося вистріляти в Ігоря весь арсенал своєї поінформованості про його Соню, помножений на розповідь про вчорашню несподівану зустріч з Романом, про ресторан, коньяк, про їхній веселий регіт і про довгий смачний поцілунок на прощання. Але вона стрималася. Принаймні вголос нічого не вимовила.

— Що нового у богеми? Як Кіра? — спитав Ігор, шукаючи очима на столі цукорницю.

— У всіх усе круто, різдвяний настрій, люди вміють веселитися, чом би й ні? — промовила упевненим голосом Антоніна і повернула обличчя до телевізора, бо навіть сама злякалася внутрішнього вибуху неконтрольованої зухвалості, що міг вирватися назовні, але надто непевною соломинкою ще був Тарчинський, щоб так ризикувати.

— Вадик щось давно не телефонував, — змінив напрямок діалогу Ігор.

— Працює! Такий самий трудоголік, як і його батько. Он, уже гарну дівку проґавив, не в кожної вистачить терпіння тридцять років служити зірці, як це робила я, — не повертаючи голови відповіла Антоніна.

— Тоню... Ти наче ображаєшся на мене. Але ж ти знаєш, як я тебе люблю. Все життя... — торкнувся долонею її плеча чоловік.

Дружина напружилася й завмерла від несподіванки. Не те щоб Ігор ніколи не озвучував почуттів до неї, але саме сьогодні, коли вона знала про Соню, коли палала жагою помсти за свої страждання, коли в ній раптово спалахнув інтерес до іншого чоловіка, ці його прості слова видалися нещирими чи недоречними. Вона смикнула плечем.

— Втомилась я. Не треба оцих слів. Щось я їх погано сприймаю останнім часом.

— Ну, То-о-оню, оце тобі «Доброго ранку!» — спробував провести рукою по її спині Ігор, але жінка раптом хапнула повітря, зірвалася з місця, кинулася до спальні, впала на ліжко і розридалася.

Скільки десятків чи сотень разів за час подружнього життя їхні суперечки закінчувалися