Ева Гарсіа Саенс де Уртурі - Аквітанія, Ева Гарсіа Саенс де Уртурі

Церемонія закінчилася формулою, яку я нав‘язала архієпископу бордоському. За це він отримав чудовий млин з сільськогосподарськими землями неподалік від Ніору. Людовик коротко промовив “я беру тебе за дружину”. Я зазначила свої умови: ”З цією каблучкою я виходжу заміж за Вас і тілом своїм вшановую”. Своє багатство, своє тіло, ось що я віддавала.

Але не душу, не серце, не покірність.

І звісно ж, не Аквітанію. Він буде всього лиш герцогом консортом, фальшивий батьківський заповіт чітко вказував, що я повинна зберегти управління землями й аквітанськими васалами.

Протягом всього шлюбного ритуалу ми мовчки міряли одне одного поглядом. Після закінчення меси ми направилися в мою тодішню домівку, барвистий палац де Ломбрієр. У великому герцогському залі, вже як чоловік і жінка, ми сіли на дерев‘яні трони на підвищенні. Вся аквітанська і франкська аристократія чекала на нас з подарунками, хоча спочатку були наші.

Я подарувала йому найціннішу реліквію нашого роду: сасанідську вазу, яку наш дідусь отримав від еміра Сарагоси під час хрестового походу. Розповідали, що їй було пів тисячі років, а гірський кришталь у формі стільників зберігся не потріскавши на основі з дорогоцінних каменів, скріплених сріблом і золотом.

Всі присутні затамували подих, коли я наказала поставити перед моїм новим чоловіком оздоблену скриню. Її принесли чотири моїх найкрасивіших пажів. Я не хотіла, щоб франки подумали, ніби на мене справляли враження їхні чоловіки. Ми аквітанці – прекрасні бестії, і в шлюбній церемонії не бракувало деталей, які це підкреслювали.

Я бачила наскільки це його вразило. Людовик Молодий – чи буду я продовжувати називати його так в новій реальності? – взяв вазу в свої величезні руки і надовго загубився в деталях узорів. Я спостерігала за ним краєм ока, ледь не посміхнулася, зауваживши, що ніготь безіменного пальця в нього досі пофарбований лимонитом.

Наблизився турботливий Сюжер і розірвав чари, які вже не повернулися.

-- Герцогине, Ваш чоловік працював протягом довгих ночей над цим невеличким чудом. Це часослов з аквітанськими ремеслами.

Людовик опустив голову, затамував подих.

З певною цікавістю я взяла в руки прекрасну книгу і погортала її детальні ілюстрації. Спадкоємець з користю провів свій візит в Аквітанію.

Збирачі шафрану, сиророби, прядильниці, точильники… Там були наші виноградники і ті, хто витискав ягоди винограду, танцюючи в діжках; люди, які на солончаках столітніми граблями добували біле золото, прикривши очі від сонця, що відбивалося в білих озерах; дівчатка, які скубали куріпок, спійманих в пастки з лози. Жінки з вічно чорними руками від збору ожини, лісових суниць і журавлини. Черниці, що обрізали виноградні кущі й заливали в пляшки сік, який сочився з лози. Мені присилали його на Сатурналії, він допомагав позбутися плям на обличчі, це був секрет славнозвісної смуглявої, проте чистої шкіри аквітанців.

-- Перш ніж Ви щось скажете, я не ненавиджу аквітанців. В Сен-Дені я зростав з кількома послушниками з Півдня, тому володію красивою окситанською мовою. Не знаю, чим на Вашу думку, мій дім завинив перед Вашим, але я – не мій батько, сеньйоро, -- прошепотів мій свіжоспечений чоловік. – Я б не хотів, щоб двір у Парижі перетворився для Вас у пекло, сподіваюся, цим подарунком я передав Вам хоча б шматочок Аквітанії.

“А сам збираюся забрати всю Аквітанію”, подумала я, дякуючи кивком голови.

Я посміхнулася Жоффруа де Ранкону, сеньйору Тайбуру, найкращому другу батька. Він скидався на дбайливого дядька, хоча був забіякою зі зламаним носом і вірним, як мало хто, не дивлячись на те, що його меч перебував більше часу поза піхвами, ніж в них. Тайбур охороняв мене, стоячи в кількох метрах від підвищення, наготові, якщо якийсь з подарунків, які нам вручали, становитиме загрозу замаху.

Сам Жоффруа де Ранкон, Вільгельм д‘Арсак, Арнальдо де Бланкфор… деякі з моїх улюблених баронів були дуже невдоволені заповітом батька.

“ Те, що належить Аквітанії, повинно залишитися в Аквітанії”, перетворилося у незмінний заклик, який вони повторювали перш ніж сплюнути на землю.

Тільки з поваги до пам‘яті про батька вони не позбавили мене волі… а ще через твердість, яку продемонстрував Рай, коли зібрав їх всіх – всіх -- і переконав, що заповіт справжній, і що вони повинні виконати останню волю свого покійного герцога.

-- Того дня, в сповідальні на Гаронні… -- відповіла я тихо, в той час, як гора подарунків зростала біля наших ніг. – Ви вже знали хто я, сеньйоре?

-- Я волів вважати Вас божевільною, а сповідь – поганим сном. Або переконав себе, що цинобра або малахіт потрапили мені в ніс і викликали галюцинації. Інколи таке трапляється з нами, ілюстраторами, сеньйоро.

-- Ви не ілюстратор, Ви – спадкоємець. Чому Ви вислуховували сповіді, які не повинні були чути?

-- Цьому мене навчив Сюжер. Знаю, що це обман, але так я відчуваю близькість з людьми, не вступаючи в розмови. Він каже, якщо ти знаєш гріхи своїх васалів, ти знаєш про них все. В сповідальні можна почути все, сеньйоро: сварки між двоюрідними братами, зради, бійки, що закінчилися смертю…

-- Ви не здивувалися побачивши мене, Ви знали, що це я, -- прошепотіла я безпорадно, в той час, як ми посміхалися, отримавши в посаг енне покривало для нашого подружнього ложа.

-- Пізніше це підтвердив портрет, який привіз Сюжер. Так, я знав, що Ви та сама особа.

-- І не дивлячись на це, Ви не відмовилися від шлюбу.

Він стиснув губи, немов стримуючи болісну таємницю, і поглянув на свою маму, Аделаїду Савойську, королеву Франції, що томилася від безконечної церемонії, сидячи поряд з Сюжером.

Кивком голови Людовик подякував одному зі своїх баронів, Матьє де Монморансі, за срібну сільничку. Судячи по його зношеному одягу, цей дворянин переживав не найкращі часи, проте всі присутні жінки неодноразово зітхнули, бо подейкували, що він був одним з найкрасивіших чоловіків Франції, і дійсно привабливості й шарму в нього було більш ніж достатньо. Навіть королева Аделаїда трохи витягнула шию, щоб краще бачити, як він вручав нам свій жалюгідний подарунок.

-- І хто господар Вашої долі, сеньйоро? – продовжив Людовик, коли