Грем Грін - Монсеньйор Кіхот

порушуємо їхній душевний спокій. Хай почекають, попонудяться. А нам, як на мене, не завадить відкоркувати ще пляшку вина.

Вони знову сіли серед розкиданих решток своєї трапези, і мер узявся відкорковувати пляшку.

— Якби я міг бодай на час зректися своєї глибокої невіри в Бога, то однаково не повірив би, що оті два жандарми з’явилися на світ з його волі, не кажучи вже про Гітлера та генералісимуса… а як хочеться, то й про Сталіна. Коли б їхнім бідолашним батькам було дозволено користуватися протизаплідними засобами…

— То був би великий гріх, Санчо. Вбити людську душу…

— Хіба сперма має душу? Коли чоловік злягається з жінкою, він убиває мільйон мільйонів сперматозоїдів — виживає тільки один. І то щастя для царства небесного, що їх так багато гине, бо інакше йому загрожувало б жахливе перенаселення.

— Але ж це суперечить законові природи, Санчо.

Корок вилетів із пляшки з гучним виляском — вино там було зовсім молоде.

— Я ніколи не міг збагнути, що то за такий закон природи, — сказав Санчо. — Який закон? Якої природи?

— Це закон, закладений у нас при народженні. І наше сумління підказує нам, коли ми цей закон порушуємо.

— Моє нічого мені не підказує. Чи, може, я ніколи цього не помічав. А хто придумав той закон?

— Господь Бог.

— Ну звісно, саме так ви й мали відповісти, але дозвольте, я поставлю запитання в інший спосіб. Хто з людей перший напоумив нас, що такий закон існує?

— Ще від найперших днів християнства…

— Ну-ну, монсеньйоре, не треба. Чи згадується якось про цей закон природи в апостола Павла?

— На жаль, Санчо, я вже не пам’ятаю, старий став, але я певен…

— Закон природи, як я його розумію, отче, полягає в тому, що котові властиве природне бажання вбити пташку чи мишу. І то добре для кота, а от для пташки чи миші — не дуже.

— Насмішка — не доказ, Санчо.

— Та ні, монсеньйоре, сумління як такого я не заперечую. Мені, скажімо, якийсь час було б кепсько на душі, коли б я вбив когось без достатньої на те причини, та, гадаю, коли б зачав небажане дитя, мені було б кепсько довіку.

— Ми маємо покладатися на Боже милосердя.

— Та він же не завжди милосердний! Приміром, в Африці, в Індії. Навіть у нашій країні — коли є діти, що животіють у злиднях, хворіють і навряд чи їм світить якась надія…

— Надія на вічне блаженство, — мовив отець Кіхот.

— Атож, або, згідно з ученням вашої церкви, й на вічні муки. Якщо життєві обставини штовхнуть людину, як ви кажете, на шлях зла.

Згадка про пекло враз замкнула вуста отцю Кіхотові. «Я вірю, вірю, — твердив він собі подумки, — я повинен вірити», — та водночас душу йому бентежила згадка про мовчанку, яку зберігав щодо пекла апостол Іоан, цілковиту мовчанку, подібну до мертвої тиші в осередді циклону. І чи не сам диявол шепнув йому про те, що в римлян, за свідченням святого Августіна, був бог на ім’я Ватікан — «бог дитячого плачу»?..

— Собі вина ви налили, — сказав отець Кіхот, — а мені — ні.

— То подайте вашу склянку. А чи не лишилося в нас сиру?

Отець Кіхот пошукав серед недоїдків.

— Може ж усе-таки людина стримати свій потяг.

— До сиру?

— Та ні. Я про сексуальний потяг.

— І оце — природне обмеження? Може, для вас і для папи воно й так, але для двох людей, що кохають одне одного, й живуть разом, і мало не голодують самі, не кажучи вже про те, щоб прогодувати малого ненажеру…

То була давня, як світ, суперечка, і отець Кіхот не знаходив переконливих доказів.

— Є ж якісь природні способи, — сказав він, як казав і сто разів перед тим, відчуваючи лише свою цілковиту безпорадність.

— А хто, крім теологів-моралістів, назве їх природними? В кожному місяці є стільки-то днів, коли безпечно злягатись, але перед тим треба поставити собі термометр і зміряти температуру. То який уже там буде потяг…

Отцю Кіхотові пригадалися слова з давньої книги, яку він ставив над усі інші, — з «Міста Божого» святого Августіна. «Порух іноді виникає супроти волі, а іноді, хоч його й жадаєш, не виникає зовсім, і тоді душа палає, а тіло клякне. У такий-то дивовижний спосіб хіть зраджує людину». Але то була не така надія, на яку можна покластися.

— Мабуть, ваш отець Йоне сказав би, що злягатися з дружиною після місячного, коли немає ніякої небезпеки, — це однаково що рукоблудити.

— Може б, і сказав, бідолаха.

Бідолаха? Атож, подумав отець Кіхот, зрештою, святий Августін писав про секс на підставі досвіду, а не умоглядних теорій: він сам був і грішний, і святий, і вже ніяк не теолог-мораліст, а поет і навіть гуморист. Як вони сміялися студентами з отих слів у його «Місті Божому»: «Є такі мастаки пускати вітри, що здається, ніби то вони співають». А що сказав би на це отець Йоне? Важко було уявити собі теолога-мораліста, що сидить на стільчаку, справляючи вранішню потребу.

— Дайте й мені шматочок сиру… — сказав отець Кіхот. — Слухайте, знову їде той джип.

Джип повільно проїхав повз них. Гладкий жандарм сидів за кермом, а худий пильно видивлявся на мера та отця Кіхота, так наче був натуралістом, що спостерігає двох рідкісних комах, яких має добре запам’ятати, і потім ретельно описати. Отець Кіхот був радий, що його священицький комір знову на ньому. І навіть трохи виставив ногу, щоб показати й лілові шкарпетки, хоч як він їх і ненавидів.

— Вітряки ми здолали, — сказав мер.

— Які вітряки?

— Ті жандарми повертають куди вітер дме. Вони були тут за генералісимуса. Є вони й тепер. А якщо до влади прийде моя партія — будуть і тоді, повернуть за вітром зі сходу.

— Може, рушаймо вже, вони ж поїхали?

— Ще зарано. Я хочу побачити, чи вони не вернуться.

— Якщо ви боїтесь, що вони подадуться за нами до Авіли, то куди нам тепер їхати?

— Мені жаль позбавляти вас нагоди побачити безіменний палець святої Тереси, але, гадаю, нам краще кермувати на Сеговію. А завтра відвідаємо в Саламанці ще святіше місце, ніж те, де ви сьогодні молилися.

До них долинули перші хвилі вечірнього холодку. Та мер не заспокоївся і пройшовсь до дороги; ніяких жандармів ніде не було.

— Ви ніколи не були закохані в жінку, отче? — спитав він.

— Ніколи. В тому розумінні, яке вкладаєте в це слово ви.

— І вас ніколи не спокушало…

— Ніколи.

— Дивно це і якось не по-людському.

— Нічого аж такого