Міа Натан - Пір'їнка, Міа Натан

   — Андрій Сергійович, не варто рубати з плеча, — сказав Артем тільки-но відновив дихання після отриманих ударів. — Є сенс спочатку зʼясувати всі обставини. Я можу привезти цього хлопця сюди, аби ви могли з ним поговорити. Гадаю, це дійсно непорозуміння. 

    Андрій деякий час мовчки дивився на Артема. Переводив дихання. Намагався заспокоїтись. Щось зважував. (Я все ще ховалася за спиною охоронця). Нарешті сказав:

    — Так, дійсно. Привези сюди цього “Котика”. Ти ж не проти, мила? — зазирнув він за плече Артема. —  Розкажеш Артему де він живе? 

    Я з тривогою глянула на Андрія, потім на Артема. 

   — Вам немає про що турбуватися, — заспокоїв мене Артем. — Нічого поганого з ним не станеться. 

  Одним словом, ми дійсно з усім розібралися. Але…

   Декілька днів після цього я жила у мами. Просто не могла з ним залишатися. 

    Андрій дзвонив. Я не брала слухавку. Приїздив. Я не впускала його, й мамі заборонила. Закидав мене подарунками. Я відправляла назад. Мамина квартира нагадувала тоді величезну квіткову крамницю, стільки різноманітних букетів нам привозили щодня. Він писав безліч повідомлень з нескінченними “Пробач!”.

    Чесно кажучи, я не уявляла, що мені робити далі. Мама спочатку нічого не говорила, але через два дні почала на щось натякати. Мовляв, не роби дурниць, доню. Якщо подумати, ви тут обоє винні. Ще й Костик той, дурник ненормальний! Треба ж хоч трохи думати, що ти мелеш! А Андрій видно, що щиро кається. І т.д, і т.п. 

    Я повернулася до Андрія одного грозового дня. Він кинув всі свої справи й приїхав з самого ранку під підʼїзд нашої старенької панельки. “Я більше так не можу! Без тебе я звідси не поїду!”, — написав він мені.

    Він приїхав сам, без охорони. Принаймні ні машини, ні самих хлопців ніде не було видно. Сів на лаві під нашими вікнами й просто сидів. Я періодично дивилася у вікно, але не більше. Це тривало майже цілий день. Він сидів на лаві; інколи підводився, щоб розімʼятися; інколи говорив телефоном.

   Після обіду зателефонувала Таміла Віссаріонівна.

   — Ти знаєш, що він буквально ризикує життям, коли сидить під твоїми вікнами без охорони?  — найперше, що запитала вона.

    Потім сказала, що розмовляла з сином й гарантує, що подібної дурниці він більше ніколи не втне. Й додала, що хоч би що там було, вона особисто просить мене повернутися додому до чоловіка й не влаштовувати скандал на пустому місці. Ще щось там. Вже не згадаю. 

    Під вечір небо затягнуло тяжкими сірими хмарами й піднявся сильний вітер. “Бути грозі! — подумала я. — От власне і все!”. А для себе вирішила: якщо він зараз піде — все. Я не повернусь до нього. Але він не пішов. Навіть коли небо розірвало навпіл блискавками й маса води просто впала на землю, наче вилили з відра. Андрій залишився сидіти на місці. 

     — Ірино Олексіївно, все нормально?

   Голос Артема повернув мене в реальність.

   То все справи минулі, але тут і зараз я дійсно утнула явну дурню. І якими будуть наслідки геть не зрозуміло. Але нічого хорошого точно нема чого чекати.

   Я мовчки підвела на Артема очі й заперечно похитала головою. Ні, я геть не в нормі. 

   Він нічого не сказав. Уважно подивився на мене й відвернувся. 

   З ним теж не дуже гарно вийшло. 

   Яка ж я тільки ідіотка!

   Який тільки сором!

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно