Ірина Вільде - Незбагненне серце, том 2, Ірина Вільде

1938

АНКЕТА, ЯКА, ПЕВНО, ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

В нас тепер незвичайно зактуалізувалася справа мови. Нема сумніву: головна заслуга в тому, що ми тут, по цей бік Збруча, почали цікавитись живіше цим питанням, належить професорові Др. І. Огієнкові. В нас витворились навіть такі своєрідні терміни, мовляв: «За ким пишете: за «академічним» словничком чи за Огієнком?» І не раз доводиться чути таку дивовижну відповідь: «Я, знаєте, отак посередині. Трохи за Огієнком, а трохи за «академічним». Не все мені так подобається, і я, бачте, трохи собі і звідти і звідси повикидав».

Ніби по-нашому, по-українськи. Але справа правопису має дуже мало що спільного з істотним мови. Тож і оставмо її нашим ученим, хай вони розтрясають її між собою. Ми оце хочемо розписати анкету на збагачування нашої літературної мови гарними народними зворотами, словами, порівняннями, образами. Просимо наших шановних читачок, що мають нагоду стикатися з селом чи навіть жити в ньому, записувати те все й пересилати нам, а ми вже тут чи самі, чи за радою котрогось з наших учених досліджуватимемо, котре слово, котра фраза чи зворот мають дані до того, щоб з локального перейти до загального збірника нашої літературної мови.

Оце недавно під час своєї гостини в Снятині припадком пізнала я одного українського інтелігента, якого звання нічого спільного з дослідами над мовою не має, а який мене просто зачудував увагою, ба що більше — замилуванням, яке виказав у цій справі.

Цей пан, наприклад, доказував мені на «зачутих», а не вичитаних у Черемшини чи Стефаника, зразках, якими поетичними образами оперує наш народ у звичайній своїй балачці.

Ось оповідає одна неграмотна жінка про відворот українських військ з Коломиї:

– Та як сіла та Україна в Коломиї на колію та як заспівала, то аж си гаї розвивали...

Або цей сам добродій переконує, чи то пак відраджує, знайому сільську дівчину, щоб не йшла за якогось пройдисвіта, бо й пісного борщу не матиме за ним. А вона слухає, слухає, а далі просто:

– Ей, борщику мій голенький, любку мій ти солоденький.

Або оповідає наш селянин про те, як під час війни прийшлось йому кинути господарку, жінку, дітей, ріллю та йти на війну.

– Адіт, от так одного дня кинув-єм батіг та й пішов-єм на войну...

Прегарний зразок лапідарності, в’язаності й образовості стилю.

Або на дуже точні інформації про якусь там справу відповідає неграмотна дівчина:

– Так, як би-с там під вікном була.

Або така народна мудрість. Хлопці щось перехвалюються між собою, а на це їм старий гуцул:

– Не фалиси, Федоре, не фалиси, правда сама си віфалит...

Багато теж поодиноких слів навів мені згаданий інтелігент, які народ сам утворив відповідно до потреб. Наприклад, у надзірній раді є «головачі», себто передові люди, а є й такі, що менше значать. Для них народ на Покутті має гарне, змістовне й загальнозрозуміле слово «позадний».

Або їли зернятка, аж не стало. Тоді й кажуть в околиці Снятина: «геть до чиста вижменькували».

Безперечно, що перш за все збагачують мову письменники. Серед наших письменників веде перед Косач щодо збагачування мови чи то новотворами, чи то її архаїзмами, які мають всі дані до того, щоб прийнятись у сучасній нашій мові.

Згадати б таку образність стилю в Косача, як «вітрик-дударик», чи просто одне слово «нечуйвітер», чи «грайморе». Перше – на означення чогось ледве чутного, а друге – на означення великого руху й неспокою.

Ми навели цих кілька прикладів на те, щоб наші читачки могли зорієнтуватися, чого власне ми хочемо від них. Чекаємо на відповіді. Особливо цікаво було б нам почути завваги наших буковинських читачок.

1938

ЛИСТИ

ДО М. ЯЦКІВА

[...] у жовтні 1931

Поете Коханий!

Лучалось мені не раз, що я, вишиваючи, не могла дібрати красок до взору, хоч мала й цілу гору перед собою.

Одні були заяркі, другі забліді, треті просто разили. Врешті прояснювалося мені в голові: те місце мало остати незаповненим. Щось подібне почуваю тепер: не можу дібрати слів до вас, хоч певна, що у скарбниці нашої мови існують десь і такі, що у моїх устах не разили б Вашого вуха.

Часом здається мені, що ви, артисти, дивитесь на нас, людей, згори й вам здається, що ми не розуміємо вас, а ми, люди, дивимось на вас, як на богів, і забуваємо, що ви тільки у деяких хвилинах можете бути артистами. Звідти й відвічна прірва між вами а нами.

Та мені здається, що я розумію кожне Ваше слово. Може, тільки тому мені так здається, що люблю Вас. Тому я тепер з такою нетерплячкою жду Ваших нових творів.

Що це буде? – питаю себе. І як Ви їх подасте?

Не знаю, чому ви, поети, зовете нас «невдячною суспільністю». Хіба ж ви не розумієте цього, що творите тільки для вужчого чи ширшого круга своїх поклонників, а ці далеко ще не «суспільність». Ви, Поете Коханий, маєте багато більше поклонників, як, може, припускаєте, [...] а ми ніколи не окажемося невдячними. Та хіба Вам, Великому, потрібні признання мене, дрібної? Хіба ж до Вас не говорить Ваш геній? Бачите, Поете Коханий, не можу дібрати слів до цього взору. Хотілось Вам багато сказати – теплого й щирого, але думка, що Вам не потрібно мойого серця, вбиває все.

Я дівчина. Маю скінчену гімназію. Заручена з лісовим інженером. Вас люблю від чотирнадцяти літ. Перша Ваша річ, що попала мені у руки, це був «Різдвяний менует». Найбільше захоплююся збірочкою «Adagio consolante». Зрештою, знаю всі Ваші твори, і з кожного можу щонайменше кількадесят речень зацитувати.

Тепер – малесенька просьба (це нещиро, бо сповнення цієї просьби – це дуже велике, може, найбільше у житті, для мене): напишіть до мене кілька слів власноручно. Ну, підпишіться тільки. Зробіть, о, зробіть це для мене, Поете мій Коханий.

Ваша Дара Макогон

Станіславів,

Поточна, 6

Р. S. Ви, певне, дістаєте тепер стільки листів, що я направду дуже боюсь, чи схочете Ви й мені відписати.

3/ХІІ—1937

Не гнівайтесь, що приходжу до Вас і говорю так багато. Ощадність слова належить до елеганції, якої бракує моїй натурі. До того, говорити багато про себе – це чисте плебейство духу. Але ви не гнівайтесь, дорогий. Маю тридцять літ, а з того половина належить тузі