Ірина Вільде - Незбагненне серце, том 1, Ірина Вільде

дає їй грошей за «вихідне» в неділю. Набагато більше, ніж належить. Окремо дає гроші для неї і дітей на пополудневий театр, кіно, каруселі, ах! — на що самі схочуть, аби тільки забрала їх на кілька годин з дому. Одне пополудні не чути їх галасу. Одне-однісіньке пополудні на тиждень мати для себе. Виключно для себе...

Вони обоє залишаються самі. Колись вони інакше зустрічали таке сам на сам. Та ба! — це було колись. Тепер вона чекає, аж і він кудись піде. Обоє вони вже не почувають обов'язку ховати свою нудьгу.

— Ти не йдеш сьогодні до клубу? — питає нервово.

Він і далі ще є добрим чоловіком і розуміє, що їй теж має належати одне пополудні на тиждень, тому каже:

— Треба буде піти...

— Іди... іди,— радить надто поспішно.

Нарешті — сама. Втомлена, падає на канапу. Нарешті — спокій.

Тепер її єдине щастя: раз на тиждень пополудні лишатися самою й мати спокій...

1933

ВРЯТОВАНИЙ

Не пішов відразу нагору. Адже тут був як дома. Як свій. Сів на лавку під каштанами. Хотів пов'язати думки в один вузол, але вони раз у раз вихоплювались з-під контролю й розбігалися наліво й направо: «Ось тінь каштана на мурі, як велетень без рук... Ота яблунька біля воріт нарік не вродить багато...» Хтось голубів сполошив, і вони пурхнули йому саме понад головою... Вся увага звернулась до голубів.

«Може, я хворий?» — подумав. Встав і пішов нагору. Так, як сподівався: Рамона, його суджена, сиділа у вітальні за фортепіано. Не грала. Тільки руки спочивали на клавіатурі. Була у блідо-фіолетовій сукні. Пригадав собі, що колись-колись порівняв був колір цієї сукні до блиску її волосся. Чомусь видавалось йому у цю хвилину, що Рамона позує.

Підійшов ззаду і торкнувся руками її рамен.

— Все мене лякаєш,— сказала по-румунськи, хоч мусила чути його кроки. Його тепер особливо прикро вразила ця її невинна брехня. Не відповів нічого, але й рук не відіймав з рамен.

— Ах, я забуваю, що ти не любиш, як я не по-вашому говорю до тебе,— сказала по-українськи, але з чужим акцентом.

— Ні, не люблю,— сказав лагідно, але пригадав собі, за чим сюди прийшов. Обернув дівчину лицем до себе і скорим, задиханим, зміненим голосом кинув:

— Рамоно, я прийшов тобі сказати... що я чув учора... я ж сидів тут, під каштаном... усе, що ти із своєю матір'ю говорила...

Ось воно, те, що мусив їй сказати. Вона вдивилася в нього своїми безсоромно-чорними очима: поважно, аж напружено. Раптом розсміялася лоскітливим сміхом, таким притаманним людям півдня.

— Таж я навмисне так голосно говорила, щоб ти все міг почути... Подумай собі тільки, Нікуліцо,— вона почала скоро говорити по-румунськи,— чого мамі забаглося! Вона хоче покинути Ясси й переїхати жити до Чернівців, там, де ми... Каже, що найме собі окреме помешкання... тільки щоб двічі в тиждень мене провідувати... Я не хочу цього! Нізащо не допущу до цього! Я хочу нарешті без свідків бути з тобою!..

Вона закинула йому обидві руки на шию й відхилила голову взад: спокуслива і водночас безвільна. Микола повернув її лице просто своїх очей.

— Що ти говориш, Рамоніка? — спитав її в матерній мові, наче хотів, щоб слова просто трапили їй до серця.— Що ти говориш? Таж твоя мама так тебе любить... а до того, вона сподівається, що будуть внуки, і вона хотіла б близько них бути... Направду не розумію тебе...

Це вже розсердило її.

— Нема чого мами жаліти... Мала й вона колись свою молодість, красу, кохання... мала свої щасливі дні, чого ж їй ще? Ця її любов, ця вічна опіка наді мною — це щось хворобливе, від чого я мушу її вилікувати... Ні, Нікуліцо, вона таки залишиться тут.

Кинула це як виклик, але Микола нічого не відповідав. Йому видалось раптом якимсь смішним непорозумінням, що він стоїть оце напроти чужої жінки й торгується за куток у серці жінки без серця для її мами...

Рамоні прийшла нова думка:

— А що твоя старенька? Не переїде до Чернівців? Вона, мабуть, не зможе лишити господарства?

— З моєю мамою... ти питаєш про мою маму? — Миколі враз стало перед очима затишне обійстя в далекому буковинському селі і кроки його мами, повільні, старечі. Микола здригнувся.

— Що це? Чому ти такий дивний? — спитала Рамона.

Її голос вразив його. Пригадав собі миттю, як він учора звучав різко і немилосердно отут, у цій світлиці: «Ти не поїдеш із нами,— говорила Рамона мамі.— Я маю право на своє життя чи ні?»

Ні! Микола мотнув головою, наче відповів сам собі на якесь питання. Він зняв руки з рамен цієї чужої йому жінки.

— Що з тобою, Нікуліцо? — спитала Рамона тривожно.

— Нічого, Рамоно. Я йду. Маю тобі дещо сказати... але краще напишу... ще сьогодні...

Не озираючись, він вийшов з вітальні. Потім прожогом збіг сходами вниз.

* * *

Вже вечоріло, коли Микола побачив перед собою похилу браму. Звичним рухом відшукав закрутку й сам відчинив собі хвіртку. Пес було обізвався, а тоді лише закалатав хвостом об буду на знак, що пізнав свого. Але Микола не запримітив його приязно нащулених вух. Важким кроком підійшов до ґанку.

Тут застала його мама, що за хвилину вийшла сінешніми сходами подивитися, чого гавкнув Бурко. Микола сидів і вдихав у себе пахощі тихого сільського вечора.

— Миколко! Це ти?

— Я мамо.

— Ти з Ясс? Як це так? А...— не договорила вона...

— Я сам, мамо,— відповів на невисловлене питання.

* * *

Вже зоріло, як посвітив мамі до її кімнати. Мама ще раз поцілувала його в чоло й пішла. Причулось йому, що мама плаче. Хотів повернутися, але усвідомив собі, що коли б навіть так було, то могли б це бути тільки сльози радощів. Навшпиньки пішов до своєї кімнати. Поглянув на розстелене ліжко і склянку води на нічному столику. Уста йому затремтіли, і він швидко вийшов на ґанок. Здавалося йому, що ще всього не розповів мамі. Поглянув через вікно до маминої кімнати: лежала горілиць, заплющивши очі, як мертва. Порівняння видалось йому таким страшним, що його раптово аж кинуло в жар. Розстебнув сорочку на грудях, сперся обіруч на поруччя й дивився на рожевий уже крайчик неба. Село заворушилось тут і там.

Здавалося йому, що