Ірина Вільде - Незбагненне серце, том 1, Ірина Вільде

число вілли, а за дві години знав уже, що перший поверх займають панство Комаренки (отже, не чужинка!), що панна Комаренко (імені не знали) не має подруг, ніде сама не буває і ніколи не ходить до театру. Навіть такому чоловікові, як Алєксі, трудно було в пристойний спосіб познайомитись з жінкою, яка не має подруг, ніде сама не буває і не ходить до театру. Тому рішив Алєксі ходити на свої ранні проходи до старої дільниці. Але панна Комаренко, те ясне дівчатко з трохи переляканими очима, що усміхом ловило мотиля в леті, не хотіло запримітити великого артиста, що день у день проходжувався біля новопобудованої вілли. Можна бути вродливим, славним, мати талант і симпатії у дам із товариства, а не мати щастя в ясноволосого, полохливого дівчатка.

Людське серце інколи таке химерне. Алєксі осмілився післати дівчаткові у віллу розкішну китицю хризантем. Квіти прийняли, зате його в дуже обережнім тоні витримані листи залишились без відповіді.

Ясне дівчатко мало свої химери. Та коли одного ранку артист Алєксі зважився приступити на вулиці до панни Комаренко і проти всяких товариських правил заговорив до неї, незнайомої, то цей крок не був уже випливом химерного настрою розпещеного публікою артиста. Він не міг не зробити цього.

Ясне дівчатко, збентежене таким несподіваним виступом, зупинилось, почервоніло, труснуло злісно головою і побігло просто додому.

Алєксі стояв якийсь час нерухомо, потім обернувся і важкими, повільними кроками подався до міста.

У два дні по цій невеселій пригоді зустрівся (зустріч на прохання артиста) артист державної опери Алєксі зі старим паном Комаренком.

Сивий пан говорив трохи клопітно:

Ваше зацікавлення, пане Алєксі, приносить мені та моїй рідні справжню честь... якби — якби не одна обставина... Я дуже нещасливий батько, пане Алвксі. Дуже нещасливий... Галюся... моя дочка, пане Алєксі, від уродження — глухоніма. Так, так, пане Алєксі, нас тяжко доля покарала — і тому ми так запопадливо закриваємо її стан перед світом, щоб захистити її і себе перед людським співчуттям. Бачите, який я нещасливий батько, пане Алєксі. Цей її стан вплинув, здається, теж і на її умовий недорозвій... Вона, незважаючи на свої двадцять два роки, зовсім ще дитина... Одне, чим можна зробити їй ще приємність, це дитячі забавки і квіти... Все інше зовсім її не цікавить...

Артист пригадав собі мрії про ті жінки, яких серце хотів би з'єднати своєю вродою, голосом і грішми, і подумав, що найкращі з них видались йому як забавки і квіти...

1933

ЩАСТЯ

— Як будеш слухняна, то бозя принесе тобі під ялинку лялю, що заплющує оченята, коли йде спати.

Ляля та вже два дні дожидала різдва у шафі, але дівчатко не знало про це й було слухняне. Дівчинці було ледве п'ять років. Велика ляля, така велика, як вона сама, зовсім збила її з пантелику. Вона стрибала, плескала в долоні, обіймала всіх, а очі блищали, як скло на сонці.

Це звалося щастям: п'ять літ і ляля, що заплющувала оченята, як ішла спати.

Потім їй стало вже чотирнадцять літ. Ходила до третього класу гімназії і пильно стежила, щоб завжди мати гарненько зачесану голівку. Мама обіцяла доні за добрий поступ у науці рожеву шовкову сукенку. Доня вчилася пильно, і мама мусила дотримати слова.

Мама застала доню проти дзеркала в новій рожевій сукенці, з червоними плямами на личку.

— Боже! Таж вона має гарячку! — перелякано вигукнула мама.— Маріє, стеліть постіль: дитина хвора!

Дитина заплющила очі й не обзивалася. Дозволила зняти з себе черевики.

— Боже, вона непритомна! — заголосила мати.— Маріє, скидайте з неї сукенку!

Тоді доня розплющила оченята:

— Обережно, Маріє-любко, бо це ж шовкова сукенка!

І це було щастя: чотирнадцять літ і рожева шовкова сукенка.

У сімнадцять літ стала вередлива. Батько гадав, що це нерви, стара пестунка Марія називала це «натурою», а мама думала, що це настрої сімнадцятиліття.

І це справді були настрої сімнадцятиліття. Доня закохалася.

Чи не забагато це сказано?

Та ні! Бо коли хочеться когось щодня бачити, коли буває так сумно на серці, коли сльози навертаються на очі, бо хтось проходить повз тебе, навіть не посміхнувшись, то це має означати, що доня таки справді закохана.

А за цим щоразу виникали нові сердечні турботи. А чи буде він на іменинах подруги, чи, може, не буде? А як буде (скажімо, що певно буде!), то чи буде танцювати з нею, чи з галасливою Дорою?

Він був на іменинах (сімнадцятилітні мають інколи протекцію в долі!), але... що з того, коли майже всі танці прогуляв з тією... з Дорою! Зате, коли треба було йти додому, він пішов з нею. Прощаючись біля брами, сказав те, що звичайно кажуть у таких випадках:

— Цей вечір найщасливіший у моїм житті...

Доня мала тільки сімнадцять літ і не знала, що у подібних випадках звичайно так кажуть, і тому з надміру почуттів до ранку не могла заснути.

Це теж було щастя: сімнадцять літ і слова, що їх звичайно в таких випадках кажуть.

Вона подружилася з тим, що його так дуже любила. Це був ще один доказ того, що доля дивилася на неї ласкавим оком. Потім все сталося так, як вона собі цього в мріях бажала. Цілком так: рожеві місяці закоханості в свого нареченого заступили медові місяці шлюбу. На жаль, тільки місяці... Бо несповна за рік по її одруженню відчула себе якось дивно самотньою.

Згодом звідкись взялася туга за дитиною. Бажання це прийшло саме вчасно. Незабаром почуття самотності поступилося перед почуттям ніжного страху.

У безсонні, тривожні, сповнені солодкого чекання ночі думала: «Дитина — то найбільше щастя, про яке тільки можна мріяти... Молодість, врода, кохання чоловіка — все це з часом минає, а дитина росте... Це щастя, яке переростає нас самих...»

Коли лікар подав їй рожеву подушку, а в ній маленьке червонясте личко, вона всміхнулася крізь сльози, щаслива, як ніколи...

Це було найбільше щастя: рожева подушка, а в мій — маленьке червонясте личко.

Пройшло ще кільканадцять років. Кажемо — «пройшло», хоч насправді ті роки не йшли, а лізли. Були дуже важкі. їй принесли вони ще троє дітей.

Неділя пополудні. Він, чоловік, сидить при неприбранім ще столі, читає ілюстрований журнал.

Вона кінчає решту обіду. Нарешті, може й вона попоїсти... У так званій дитячій кімнаті — галас, сміх, плач, регіт, вигуки...

«Господи, дай силу витримати...» Адже це день у день!

Кличе до себе служницю,