Роман Васильович Андріяшик - Романи, Роман Васильович Андріяшик

якогось Загату, коли нікому зглянутися над цілим народом. Пригадай: у гімназії нас напихали не історією як наукою, а справжнісіньким блудом. Ми потай обурювалися, бо, по-перше, цей блуд писали німці, по-друге, із закордонної літератури ми черпали протилежні думки про свій народ. Тепер ось історію пишуть свої люди. Я тобі дам зо дві книжечки, прочитай про сьогоднішній день. Виходить, що в нас не життя, а мрія. Кому це потрібно? Отож кинь летунство. При нинішніх обставинах треба шукати чогось конкретнішого Та добре, спи, не три очі. У мене теж був сучий день. Доброї ночі.

— Доброї.

Микола задув свічку і мовчки, замислившись, став на порозі

— Знаєш, — мовив я, — що там не було, постарайся мене не критикувати. Я за тебе покладу голову.

— Критикувати? — весело перепитав Микола.

— Еге.

— Не дурій.

— Мені надоїсть оборонятися, і ти будеш мене кривдити.

— Бувай здоров.

Засинаючи, я міркував: це отрута. Що, наприклад, Микола вирішує конкретніше, ніж я? Але ми завжди зможемо дійти згоди. А от коли цією отрутою заволодіють злі люди в широких масштабах і зроблять її своєю монополією, тоді цілі народи поглине багно демагогії.

IV

Узявши непоганий розгін, зима, одначе, швидко видихалась. Поцідив дощ, подіркував і за добу геть витовк сніги. Землю окував панцир слизької ожеледі. Ожеледь ненавиділи, щодня на неї скаржилися, але сонце, виходячи вранці подивитися на свої володіння, через приморозки не могло з нею впоратися і тільки робило ще більше біди. Ожеледь ламала людям кості, псувала нерви, запирала в хатах.

З північних повітів голод пригнав бідні колобродівські сім’ї, виселені під час війни. Це були мої сусіди, оселі яких спіткала та сама доля, що й нашу. Господарі вже навідувалися до села, але побачивши руїни, надовго повернулися назад, в прийми до добрих людей на стороні. Тепер голод викурив їх із теплого місця.

Два вози з манаттям і дітьми зупинилися на горі. Спускатися вниз було небезпечно, колеса не витримали б ні на яких гальмах. І допомогти прибулим не було можливості.

Вони ходили горою, не знаючи, на що зважитися, тоді поскидали пожитки, які можна було знести в руках, а з рештою добра відправили підлітків в одне з горішніх сіл до ліпшої погоди.

Я розжився на брезентового плаща і колю камінь. Дощ і тумани заслонили село глухою запоною. Воно нагадувало про себе лиш сердитими заспаними окриками тричі на день, коли годували худобу.

Учора на Дністрі розтріскався лід. Вода хлипнула наверх з масою напівзадушеної риби. Я побродив з саком. Левадиха в’ялить, підсмажує, маринує. Я вже й обідати не ходжу — беру окунця, хліба і розкошую. Мій вузлик чекає мене в печері, де в негоду можна перепочити, прилігши біля вогнища, зігрітися цілющим напоєм з відварених вишневих прутиків.

Спочатку нестерпно боліли руки і ноги, ломило в крижах, а зараз кладу по стосу за день. Якби не слизько, посувався б ліпше. Та ще час витрачаю на складання брил, бо як їх на звалі прихопить до землі морозом, тоді діло затягнеться до великодня. Але коли спускатиму камінь, буде захоплююче видовисько. Дрібнота летітиме зигзагами, чіпляючись за кожну виїмку, а велетні прогоготять громом, зірвуть за собою насип, опишуть в просторі стрімку лінію, мов бронебійні кулі.

Так, напевне, і люди падають, коли їм зраджує доля. Слабші — плутано, хапаючись за кожну соломину, а могутніші — навально, з усім прогнилим корінням, мнучи все на шляху. Не доведи ж, Господи, мати щось спільне з тією жінкою, яка посеред пустелі цілувала Ксерксів кантарок[17]. А взагалі пристосуванець не дивина. Усі до чогось прилипають. Гімн Растиньяку не відкриває очі на самого Растиньяка, а на стан речей, який його сотворив. Якби про це більше пам’ятали в різні епохи, то не вигадували б сентенцій про злих і хитрих, мудрих і добрих, звинувачуючи їх у гріхах, до котрих вони мають лиш одне відношення: вони інакше не могли жити, тобто погубити своє сумління і людську гідність. Наївно питати, чому Глестерове[18] спокутування не принукує присягати самим собі.

Щовечора милуюся зробленим. Коли не сіє дощ і небо не хмарне, залюбки дивлюся, як з землею прощається сонце. В останні хвилини воно висить над обрієм, мов для збутку. Та, пірнувши за кряж, наче розкаюється за свою нерозважність, виганяє на небо отари вогнистих баранців, обводить, окутує їх зубчастими стрічками і лиш згодом, зовсім знемігши од спішної і марної праці, вистелює на небесному безмежжі помережане золотим позументом покривало. Дністер жевріє, вигнувшись веселкою, жадібно впивається тонами надвечір’я, а височенні тополі на обох берегах лукаво зазирають у його лоно, ліниво й замислено перебираючи стрімкими вітами розсипане полум’яне намисто. Чути, як пливе вода між розколинами льодів і вітер розчісує бадилля всохлих полинів.

Під вечорові шепоти я згадую, спекотне передвоєнне літо, коли доля звела мене з Мариною. Була жахлива посуха. Сонце з самого ранку впиралося в долину снопом вогню, жорстоко пражило весь день, і до наступного ранку від землі не одлипала прогіркла чадом жара. Листя пов’яло, наїжувались і скаржно потріскували стріхи, в повітрі шугали голубі язики спустошливого марева.

Дністер був зовсім змілів, безпорадно щулився до безвітряних тіней тополь і нагадував худокостого дідугана, який не знає, куди дітися з наболілими боками. Тумани, що піднімались завжди над річкою і скроплювали росою навколишні поля, не появлялися кілька місяців. Зібравши кволий запечений колос, селяни спробували було стати до плугів, та грунт закам’янів, як бетон, воли спотикалися через три кроки, й ніщо не могло примусити їх зайти в борозну.

Усе ниділо, мертвіло. Гибла худоба, падали від сонячних ударів люди. Розпач і безнадія, мов страхітливе всепоглинаюче багно, засмоктували серця. Протягом дня на вулиці не появлялась жодна жива душа. Лише надвечір на коротку мить робилось гамірно, а потім усе знову вмовкало, мов потужна, неосяжна, як блискавка, судорога накидала на оселі залізний зашморг.

Казали, що спека — півбіди. Восени розпочнуться сльоти, буде безсніжна зима, хто обсіється — зерно однаково пропаде в землі, а наступного року буде такий голод, що за кусник хліба доходитиме до розбою.

Міняйли і жебраки пророкували кінець світу, пекельні смерчі й западання землі. Відголоски про збройні сутички в різних кінцях світу блискавично облітали села і посилювали жах перед завтрашнім днем. Запанували нудьга і відчай. Невизначеність угамувала щоденні клопоти. Не скрипіли по хатах ткацькі верстати, смутком огорталися небілені стіни, ржавіли теслярські барди і мулярські кельні, навіть під циганськими шатрами не лунав передзвін ковальських молотків — для всіх завтра стало страхом,