Шевчук Валерій - Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози, Шевчук Валерій

Інтерес такого розкриття в мене був: коли це справа редактора — одне діло, а коли Івана Василевського — друге, принаймні можу подивуватися з його комбінаторства, а підозру до редактора рептильки міг би з чистим серцем уневажити. Отож не залишалося нічого іншого, як послухатися Івана: відробити за нього його борг. Історію ж, яку розповів, навряд чи можна вмістити в коло моїх улюблених тем, але, з другого боку, подумав я, коло улюблених тем чи ж не визначення вичерпаності митця? Отож можна признати, що як комбінатор мій однокурсник виявив навіть таланта.

1

Світ — це система сфер. Івана Василевського колись уразила картина Ієроніма Босха: стеблиста рослина із плодом, схожим на мильну бульбашку, всередині — оголені в лежачій позі Він та Вона. Цього альбома приніс на курс наш однокурсник Борис Ковзя, який завжди ошатно одягався, завше в краватці й білій сорочці, волосся прилизане, обличчя лискуче, ніби щоранку його драїв, — ну, справжнісінька тобі ковзя! Його батьки їздили по закордонах, отож вони й привезли альбома Босха, і студенти, скупчившись біля Ковзі, із німим зачудуванням розглядали витвори аж надто розбуявілої фантазії. Але для Івана Василевського разючою виявилася саме ота репродукція — гола пара в мильній бульбашці, що й означала сферу. Зрештою, подумав він тоді, життя і є творенням отаких мильних бульбашок, в які загнано більшу чи меншу кількість людей, а все починається від звісного пошуку пари для розмноження, бо це біологічний закон, який сильніший від усіх наших вибаганок. Йому, Іванові, потім снився той плід-бульбашка; зрештою, сфери бувають більші й менші: любовна ж пара її початок, а не кінець; потім сфера наповнюється дітьми, а система таких сфер — село, чи місто, завод, вулиця, інституція, навчальний заклад, магазин і ще якісь там з’єднання, тобто малі бульбашки вправляються у великі, а найбільша, — сприйнятна для нашого розуму та пізнання — ота гігантська, що розгортається над головою — бульбашка неба, в яку вводиться бульбашка планети. І все це по-своєму замкнуте, а вони, живі істоти, ніби чорна гусінь. Бачив якось таку гусінь на листкові вільхи: чорні, ніби хромовані тільця, які пожирають живу плоть листка для того, щоб потім виткати кокона, тобто знову-таки сферу, з якої вилетять для парування із собі подібними метелики, які знову народять гусінь.

Іван Василевський був недурний, навіть розумний, але тугодумний. Коли вже щось западало йому до мозку, довго тримав перед внутрішнім зором, обертав, розглядав, доскіпливо вдивляючись, обмірковуючи, ніби перекидаючи в долонях млинця. Відтак од напруги, що виникала при тому, не раз йому ставало тоскно і відчував чорні накоти, які накочувалися на нього потоками й загортали в кокона меланхолії. Отоді він і починав ненавидіти світ.

Саме в один із таких моментів до нього підійшов наш-таки однокурсник Федір Сало, який мав того бзика, що чомусь не бажав жити в гуртожитку, а все винаймав кімнатку на околиці міста, перекочовуючи з місця на місце. Федорові предки недаремно дістали таке специфічне прізвище — Сало: óчка у Феді завше сально блищали, так само лискотіло й лице, ніби залози на ньому тільки й чинили, що випускали товщ. Так-от, Федьо Сало підійшов до Івана Василевського і сказав:

— Слиш, Вань! Я там одну кватірку маю, але надоїла — хочу перемінить. Хороша квартірка! То мої хазяїва кажуть: знайди заміну, бо вони, сказати б, нуждаються і квартірант їм потрібний.

Сало був із простолюддя і мав ту особливість, що наука входила в його голову як вода і як вода виливалася, цілком не змінюючи його простолюдинської подоби. Отож як прийшов із просторічною говіркою до університету, то такою й розмовляв, і лише тоді, коли відповідав на семінарах чи екзаменах, мови вживав літературної, ніби в ньому вміщалися дві натури: одна натуральна, а друга надбана, і вони аж зовсім одна одної не заперечували. Можливо, тому Сало й шукав собі помешкання в простіших кварталах, і там йому було ліпше, тобто натуральніше.

У глибині душі Іван Василевський і сам про таке подумував, і його тримало в остогидлому гуртожитку хіба те, що платити там треба менше, як за найгіршу кімнату.

— А скільки кладеш? — спитав Іван по-господарському.

— Двадцятку! — легковажно кинув Сало. — Всього двадцятку, зате отдєльна комната. Можна й бабку коли-не-коли привести. Красота!

І лице в Сала ще інтенсивніше заблищало, як у нього траплялося завжди, коли всміхався.

Так Іван Василевський і потрапив до того дому, власне, у сферу, бо й кожен дім — це окрема мильна бульбашка, в яку загнано його мешканців, отож вони в тому замкнутому колі й колотяться.

Відтворюючи ту історію, я, оповідач, бачу її як театр, а кожна п’єса повинна мати розписа дійових осіб. Їх потім вносять до програмок із підзаголовком: "Дійові особи та виконавці"; у нашому випадку це театр не драматичний, а прози, тож є самі дійові особи. Їх п’ять, відтак уважаю не зайвим записати їх від себе:

Аркадій Петрович ПАСТУХ — господар дому (номінальний).

Таїсія Іванівна — господиня (справжня).

Людмила — їхня дочка.

Іван ВАСИЛЕВСЬКИЙ — квартирант.

Федір САЛО — колишній квартирант.

Юрба й окремі персонажі з юрби.

У драмі діють ще два персонажі: Пес та Кіт, а що вони не герої байок, тобто не мають алегоричного навантаження[3], їх можна в запису дійових осіб не подавати. Але й вони, зрештою, є посельцями Сфери, тобто Мильної Бульбашки, тож належить згадати в ремарці і їх.

Бачу всіх дійовців ніби на кону. Виступили одне за одним, з’явившись із темряви, і пройшли перед моїм зором, вряди-годи озираючись чи призупиняючись, ніби крадьки стежили за тим, хто йшов попереду, а перший ніби озирався на глядачів. Останніми пробігли Пес та Кіт.

Відтак уздрів і Сферу: дім, ніби куля, розділений на кімнати, усього їх чотири. І кожен із названих, крім Феді Сала та юрби (їх у цьому початковому виступі не було), знайшов собі місце в окремому помешканні. Кіт зайшов до кімнати господині й вистрибнув на ліжко, Пес улігся при виході в коридорці.

Я подумав: конфлікт перший: чоловік із жінкою разом не сплять, а це значить, що стосунки між ними напружені. Ось і їхні обличчя: випливають почережно і застигають на мить, щоб я міг роздивитися. Чоловік зайшов до себе, завмер на хвилю, ніби прислухаючись, а тоді повернувсь у мій бік: худий, кругловидий, в помнутій халамидного типу одежі; обличчя десь таке, як і в Івана Василевського під ту пору, коли прийшов до мене востаннє й запропонував викупити в нього його борг. Аркадій Пастух озирнувся крадьковито, витяг з-під матрацу пляшку, перехилив, зробив кілька ковтків, тоді закоркував і сховав на те ж місце.

Жінка, тобто Таїсія Іванівна, почала стелити ліжко. Раптово завмерла, ніби прислухаючись. Невелика, кругленька, але обличчя, хоч і не худе, жорстке.

Їхня дочка (так Іванові уявлялося напочатку, потім тут з’являться корективи) Людмила — висока, темна, вже не першої молодості, але й не останньої, стоїть біля вікна, дивиться на краєвида, а на її лиці — загадкова всмішка, яка й красить її, і спотворює, ні, таки більше красить.

Мій однокурсник, як був: у пальті й капелюсі, сидить на стільці, а що дія відбувається восени й у кімнаті досить холодно, то запалив електроплитку, яку видобув із валізи, і простяг до жевріючої плями худі, з довгими пальцями руки. Руки рожево просвічувалися. За вікном пливуть сутінки, які в кімнаті майже загусли.

Загалом Іван Василевський любив поринати в такий стан — отупілого запаморочення, і саме воно тепер на нього набігло. Вслухáвся у глухі звуки, які з’являлись у Сфері: господиня клацнула вмикачем; господар почав тупати, ніби ходив кімнатою, і тільки там, де зачинилася Людмила, панувала глуха тиша. На ту пору Іван ще не знав, скільки кліток у цій Сфері і хто в якій перебуває — просто вгадував. Невідь-чому думав про того позира, яким його нагородила Людмила, — уважного, темного, трохи пронизливого, в ньому прочувався інтерес до нього, але не відвертий — такі речі важко сховати. Зате не було при знайомстві з Іваном інтересу ні в господаря, ні в господині, хоч Таїсія Іванівна щось чемно цокотіла: про те, що йому буде в них "харашо", що вони люди спокійні, а коли щось трапляється не так, бо "в сімні всяко случаїться", то щоб він "не обращав уніманія". Вона, Таїсія Іванівна, була переконана, що йому в них "понаравиться"; он Феді "дуже наравилося". Федя також був, бо це він привів Івана. Отож стояв і загадково всміхався:

— Да, — сказав він, — у вас мені жилося харашо. — Але в мене така вже, пунімаєте, вдача: такий я, що на одному місці довго не втримуюся, як то кажуть: шило в мене в м’якому місці. Іван же мій друг і спокойний парень — вам понаравиться!

Саме тоді Людмила на нього пильно й подивилася. І не тільки пильно, а уважно, темно й трохи пронизливо.

За вікном — вечір: густий, сірий. Здавалося, це від нього впливає в Сферу, чи, властиво, клітину її — кімнату, напружений спокій, і це було перше, що Іван відчув, переступивши цього порога. Так, ніби кожну клітинку повітря налито тривогою, природи якої не розумів. Електрична плитка жарила на всю міч — червоне коло на підлозі, розпечене коло, у свіченні якого також прочувалася тривога. Дозвола на те, щоб палити плитку і щось на ній варити, він дістав, бо в них у хаті, сказала Таїсія Іванівна, досить тепло не буває. Вони через бідність палять скупо, а за електрику… ну це таке, можна й не платити, але коли він такий принципіяльний, то має платити додатково — фраза загадкова, що могла означати, що вони вживають так званих "жучків", щоб менше платити. Власне, було так. За світло, сказала господиня, платити не тра — це вони беруть на себе, а коли він хоче платить за плитку, то "пожалуста". Він спитав, як вони це вирахують?

— Так, як платив Федя, — сказала господиня й повела у Федин бік бровою.

— Мєлоч, — сказав Федя і назвав цифру.

Оце про такі речі думав, уже лежачи в ліжку. Плитку поки що не вимикав, хай собі! Потім перемкнув думки на інше: його, очевидно, посів дур, коли згодився сюди перебратися. У кімнаті гуртожитку жило їх четверо, а у Сфері їх також четверо; тож гуртожиток ніби залишався такий самий, незважаючи на розділення стін. Звуки лунали в домі чітко, ніби були й самі люди загнані й не мали звідси виходу.