Люко Дашвар - Село не люди – 2. Добити свідка

– Ти запала на Тараса АТОвця? – Уляна за мить розгадала таємницю. – Він же… йо – мужчина! Шукає причину! Щоб спустити сперму! У чиюсь щілину! – зарепувала. – А ти хочеш того? Хочеш, скажи?! Заповниш собою його косяки! Станеш одною з десятків дівок! Які завжди пацикам відповідають «ок»!

Стаська задихнулася і кинулася на подругу.

– Ти тупа! – лупцювала щосили. – Тупа, і реп твій тупий!

– Сама тупа! – Улька виставляла лікті, відштовхувала Стаську.

Навколо дівчат уже юрба. Хвала Богові, вчителька Маруся вийшла у коридор. Розтягла подружок.

– Через що зчепилися?

– Через математику… – в один голос.

– Господи… Ще й брешуть! – обурилася Маруся.

Після уроків Стаська й Улька перетнулися біля школи.

– Вибачайся! – вигукнула Стаська.

– За що?!

– За те, що назвала Тараса «пациком»! Він – справжній герой, втямила? Він нашу землю захищав! І він – не такий…

– Стасько, він для тебе – старий! Таким тільки секс потрібний! Я знаю, про що кажу!

– І що тут протиприродного?! Секс – це ж нормально! Хіба ні?

– Якщо по любові…

– А я хіба за гроші?!

Улянка глянула на Стаську ошелешено.

– Ти би йому віддалася? Серйозно?

Стаська закусила губку. Кивнула. Улянка дивилася на подругу приголомшено.

– Стась! Ти хочеш сексу?

– Та ні. Але ж він – дорослий. А у дорослих – тільки так.

– Спочатку хай признається у коханні! – вигукнула Улянка.

– Та ясно! Я ж не дурна.

Замовкли.

– Вже не ображаєшся? – врешті спитала Улянка.

– Проїхали, – відповіла Стаська. – Давай я тебе додому відвезу, і трохи біля вашої хати потирлуємося.

– Нащо? Все ще хочеш побачити буденний секс?

– Уль, не дуже й хочу! Але мені треба!

– У мамки розпитай, – порадила Улянка.

– Ага! Зараз! Мамка і так уже щось підозрює. Щоразу випитує: ти куди, нащо… А що я їй скажу? Вона ж не зрозуміє!

От і того дня, коли Бог врешті забрав до себе змучену Раїсу, Стаська узнала, що Тарас поїхав до Шанівки, намірилася їхати за ним услід, не втрималася, кричала на матір:

– Пропусти вже, бо як не пропустиш, взагалі з дому піду! Така стала… Як та монстриха! Кров мою п’єш! Все маю тобі доповідати: куди я йду, де була…

– Доню… – прошепотіла ошелешена мати. – Що ти мелеш?

– А що? Я вже доросла, особистість, а ти мене сіпаєш увесь час! – вигукнула ображено. Осідлала мопед, помчала у Шанівку. Бо там він.

Катерина ніколи нікого не готувала в останню путь. Вранці Раїса перестала дихати, а дівчина ніяк не могла повірити, що жінка померла.

– Оце і все? – шепотіла вражено. Прислухалася: може, просто не чує тітчиного дихання.

Маму з татом згадала. І вони – так? Перестали дихати, і життя скінчилося?.. Не встигла ані поплакати, ані розгубитися. Набігли нові шанівці: усі донецькі, киянка Оля Торбенко, з неблагополучних баба Ада пришкандибала.

– Обмию, – пообіцяла. – Я у тюрмі таке робила.

До полудня людей додалося: Людка з Килимівки приїхала, Тарас «тойотою».

– Подумав, транспорт згодиться, – сказав.

І всі знали, що робити, наче щодня збирали небіжчиків. Тільки Катерина не знала.

– Присядь, відпочинь, – попросив її Тарас.

Глянула на хлопця, знітилася, відвела погляд, бо здивувалася власним думкам: хотіла би зустрітися з Тарасом за інших обставин. Без горя. Без зайвого галасу і зайвих людей. А нині – пішла з життя остання людина, яка була безпосередньо причетна до тих подій, які колись назавжди перевернули і її життя, і життя села. Раїса померла, наче відрізала минуле, забрала з собою.

– Нікого не лишилося, – прошепотіла.

Роззирнулася і побачила… Івана Залусківського. Стояв у отворі прочинених дверей, з-під лоба дивився у бік Катерини. І не розібрати: на дівчину чи крізь неї. Як же вона могла забути, що лишився ще один… З якого і почалися її біди.

Жодного разу не перетиналися після подій чотирнадцятирічної давнини, та не помилилися, впізнали одне одного. Катерина закам’яніла: не могла ані ворухнутися, ані відвести від Залусківського очей. Він насупився роздратовано, переступив поріг, увійшов всередину.

– Хто тут парадом командує? – до Людки обернувся. – Ти, Людмило?

– Роблю, що можу, – озвалася та.

Залусківський повільно дістав портмоне, витягнув з нього дві тисячі гривень, кинув на ліжко, на якому лежала мертва, вже обмита і вдягнена Раїса.

– На похорон. Якщо ще щось знадобиться, дзвоніть, допоможу, – сказав. – Я про своїх, про шанівських, ніколи не забуваю. Всім поможу померти заради відродження рідного села.

Підійшов ближче до ліжка, кілька секунд дивився на мертву жінку. Катерина так і не зводила очей із Залусківського, наче боялася: нападе на неї прямо тут і зараз.

Залусківський перехрестився, вже попрямував до розчахнутих дверей, та не втримався. Кинув на Катерину ще один швидкий гострий погляд. Про все забула: про мертву Раїсу, повну хату людей і мамині благання назавжди забути про Залусківського. З кам’яним лицем швидко посунула до малої спальні, зачинилася в ній, закрила рот долонями, аби ніхто не почув приглушених ридань. Більш за все хотілося зникнути. Не померти і не втекти, натомість повернутися у той день, коли мама і тато зачали її, сказати їм, щоби… навіть не намагалися подарувати їй життя.

– Що з нею? – спитав Залусківський.

– З Катериною? Втомилася, – відповів шанівський староста Артем Поліщук. – Останні кілька ночей, думаю, взагалі не спала.

– То вкладіть, хай поспить! Чи мені замість вас її вкласти?.. – замовк, бо так хотів додати: «Навіки вкладу!» Не виказав себе, буркнув. – Так я можу.

Катерина не знала: пішов Залусківський чи ще в хаті. Не бачила, як вийшов надвір. Закурив. Дістав мобільний, набрав голову сільради Килимівської ОТГ Косюка.

– У Шанівці сьогодні Раїса померла. Нагадай, скільки у неї землі було? – почула голос знадвору.

Підійшла ближче до вікна. Зі спальні, з ненадійного прихистку спотерігала за чоловіком, який погубив немало людей.

– Чужої землі хотів, – прошепотіла. – І знову хоче.

У двері – стук! Сльози втерла, озирнулася до Тараса, який увійшов до спаленьки.

– На цвинтар змотаюся, – сказав. – Копачам тре заплатити.

– Раїса хотіла поряд із чоловіком і сином лежати.

– Там і лежатиме. Поряд із Романом і Сашком.

– Вона зараз дуже тішиться.

Знітився:

– Ну, певно. Я чого зайшов. Тобі нікуди не тре їхати? Бо я потім міг би…

– Дякую, не треба.

Тарас хотів ще щось сказати, та до спальні увійшла Людмила.

– Кать, ну… Все чікі-пікі, подружко! Труна, місце, оркестр, поминки. Все організували. Добре, що на вулиці вже тепло. Завтра поставимо столи посеред двору.

– Дякую, Людко.

– Слухай, я спитати хотіла… – Людмила замовкла, невдоволено глянула на Тараса. – Тарасику, ти чого й досі тут? Біжи з копачами розрахуйся!

Тарас вийшов. Людмила підійшла до Катерини ближче.

– А чого плакала? Хіба є час розслаблятися? – заговорила тихо. – Тре діяти. Не хвилюйся, допоможу. Скоро всі розійдуться, і ми з тобою Раїсин заповіт пошукаємо. Чи, може, знаєш, де вона його зберігала?

Катерина хитнула головою заперечливо: не знаю.

– Не потрібно мені Раїсиного нічого, – прошепотіла.