Франко І. Я. - Поезії, що не ввійшли до збірок (1875-1898), Франко І. Я.

господняя

Розбила їх,

Підлість б[ез]одняя

Сповзла, мов сніг.

В щирім довірії

Вівці к братам

В обійми сірії

Верглись Вовкам.

Раді традиції

Давні держать,

В вовчій опіці і

Жить, і вмирать.

Раді повинності

Давні нести

Без супротивності

Й хитрої мсти».

 

Написано д[ня] 15 вересня 1883, досі не друковано.

 

МЕМОРАНДУМ БУДЯКІВ

 

 

Царі й народи всього світа!

Терпливо ми вже довгі літа

Зносили всяких кривд чимало,

Та врешті нам терпцю не стало.

І ось ми до всіх вас шлемо

Своє пропам’ятне письмо.

 

Нас переслідують, стинають,

Уперто нас за хопту мають;

Не то найкращої, як слід би,

А й найплохішої селитьби,

Найгірших пустирів нам дать

В виключну власність не хотять.

 

Ніде нам честі ні поваги.

Щоб підливать нас під час спраги,

Щоб розсівати нас весною

І перед фугою страшною

Крить, як наблизиться зима,

Про все те й бесіди нема.

 

Тож ми, порадившись, рішили

Допоминатися щосили

Непередавнених, величних

Усіх прав своїх історичних,

Котрі ось під біжучим днем

Вам всім ad notam 10 подаєм.

 

Ми, плем’я будяків могуче,

Допоминаємось ось тут же,

Щоб всі царі і всі народи

Всіх членів нашої породи

В протязі двадцяти годин

Признали крулями ростин.

 

До того маєм повне право.

По-перше: ми ростемо жваво;

Ні дуб, ні липа, ні осика

За рік не буде так велика;

Нас грім не б’є, не ломить град,

Хоч гордо стоїмо всі вряд.

 

По-друге: в нас ціпке коріння,

Що в землю тиснеться, мов клиння,

З усякої землі ссе соки,

Каміння кришить і опоки;

І як вже рід наш де заліз,

Не викоренить жаден біс.

 

По-третє: листя наше пишно

Викроюване артистично,

Цвітки - хіба від рож не кращі?

Або шпильки майстерні наші,

Оздоба й зброя всім грізна,-

Чи є де в світі їм рівня?

 

Четверте: ми одні свобідні,

Ми незалежні, хоч і бідні,

Горді з шляхетської традиції,

До всього світу в опозиції,

Ніхто не пан нам, не в указ,

Хісна нема нікому з нас.

 

По-п’яте: відомо загальне,

Що сім’я наше ідеальне

Летить з вітрами попід хмари,

Заселює степів обшари,-

І се вже знак, що вищі ми

Над всі ростини на земли.

 

А сімен тих безмежна сила

Давно б була вже заглушила

Оту нужденную травицю,

Рабиню людськую - пшеницю.

Ячмінь, і жито, і овес,

Якби лиш хлоп, наш ворог, щез.

 

Вкінці нам замовчати годі

Про нашу місію на сході;

В степах святої України

Ще в днях великої Руїни

Були ми повнії пани…

Верніться - ох! блаженні дни!

 

Се ми властиво зупиняли

Татарські дикії навали,

Шпильками колючи їх стопи;

Ми передмурієм Європи

Були - й ту славу нам забаг

Украсти нині хитрий лях.

 

Се наші діла та заслуги!

Скажіть, чи в світі є хто другий,

Що міг би з нами порівняться?

На тих основах домагаться

Рішили ми - чи встав, чи впав -

Отих нам приналежних прав.

 

По-перше: щоб ніхто безкарно

Не нищив нас; суди щоб гарно

Карали хлопців, що в забаві

Тнуть наші головки кроваві;

А той щоб варт був смертних кар,

Хто сім’я наше кине в жар.

 

По-друге: щоб заступці преси

Та міжнародні всі конгреси

Без критики та без дебати

Сейчас нам мусили признати

Під вічну, невід’ємну власть

Цілу Європи східну часть.

 

І так та часть є предмет спору,

І війн, і сварів, і роздору,-

Та скоро буде в нашій силі,

Тут стане тихо, як в могилі,

З країн тих щезне чоловік,

Руїни верне злотий вік.

 

Ціле питання те «восточне»,

Таке грізне й безпожиточне,

Розв’яже раптом і зненацька

Аж реставрація будяцька,-

Від Чорномор’я по Балтик

Тоді аж втихне свар і крик.

 

Вкінці жадаємо, щоб в царських,

Князівських, графських та рицарських

Коронах, гербах і печатях

Лілії, рожі скасувати

І запроваджу[ва]ти прем

Усюди з будяків емблем.

 

Не менше теж, аби поети

Не сміли вже свої скелети

Вінчати лавром; дипломати

Гов - тпрру в дубовий лист вінчати!

Для всіх най стане той указ:

Вінки робити тільки з нас.

 

Се наші жадання важніші.

Чи можуть бути ще скромніші?

Тож чей не зводить нас надія,

Що всі підпишете тут: Fiat! 11

А встане завтра, через ніч

«Будяцька Посполита Річ».

 

Написано д[ня] 10-11 вересня 1883, досі не друковано.

 

DO JÓZI D[ZWONKOWSKIEJ]

 

 

Nowy rok! Swej postaci wprawdzie świat nie zmienia,

Lecz dla nas to ogólny termin przypomnienia.

I ja się przypominam Tobie bolejący,

Choć wzgardzony przez Ciebie, ale kochający.

 

Przeszłości nie przypomnę, oną była chwilką:

Choć z podciętymi skrzydły, lecę w przyszłość tylko.

I życzę Ci - niech miłość w Twym się sercu zbudzi!

Nie abstrakcyjna miłość dla ogółu ludzi,

 

Lecz ta, co w żyłach budzi krew, co krasi lica,

Co wstrząsa nerwy życia jako błyskawica,

Co raz w otchłań nas ciska, to wznosi nad szczyty,

Co rodzi łzy, westchnienia i rajskie zachwyty,

 

Co wiecznie podsycana rośnie coraz więcej,-

Tak kochając i ogół pokochasz goręcej.

 

Nie sobie ja