Артур Конан Дойль - Етюд у багряних тонах, Артур Конан Дойль

На чолі каравану їхало кілька вершників із суворими, нерухомими обличчями, в темній полотняній одежі та з рушницями. Біля підніжжя скелі вони зупинилися й почали між собою радитись.

- Криниці праворуч, браття,- мовив один із чисто виголеним обличчям, жорсткими вустами й сивим волоссям.

- Праворуч від Сьєрра-Бланки,- отже, ми виїдемо до Ріо-Ґранде,- сказав інший.

- Не бійтеся зостатися без води! - вигукнув третій.- Той, хто міг добути воду з каменя, не покине своїх обранців!

- Амінь! Амінь! - підхопили інші.

Вони зібралися рушати далі, коли раптом наймолодший і найпильніший серед них несподівано скрикнув, показавши на зубчасту скелю над ними. Вгорі, на сірому камені, майорів рожевий клаптик. Вершники миттю зупинили коней і перекинули рушниці на груди; відокремившись від каравану, до них прискакало вчвал ще кілька вершників. У всіх на вустах було слово: «Червоношкірі».

- Тут не може бути багато індіан,- сказав підстаркуватий чоловік, що, очевидно, командував загоном.- Ми пройшли землю поуні, а інших племен по цей бік гір немає.

- Я піду вперед і погляну, брате Стенджерсоне,- гукнув один з вершників.

- І я! І я! - залунало з дюжину голосів.

- Залиште коней тут, ми чекатимемо вас унизу,- відповів старший.

За мить молоді люди скочили з коней, прив’язали їх і полізли кручею вгору, до рожевого клаптя, що збудив їхню цікавість. Вони лізли швидко й тихо, з тією спритністю та впевненістю, яка буває лише в досвідчених лазунів. Ті, що стояли внизу, стежили, як вони перестрибували з каменя на камінь, доки не побачили їхніх постатей на тлі неба. Юнак, що першим здійняв тривогу, випередив решту. Ті, що йшли слідом, раптом побачили, як він розкинув руки, і, наздогнавши його, теж зупинилися, вражені небаченим видовищем.

На невеличкому плаю, що вінчав голу вершину, височіла величезна брила, а біля неї лежав високий, але страшенно схудлий бородатий чоловік. Безжурне його обличчя і рівне дихання свідчили, що він міцно спить. Поряд, обнявши його засмаглу жилаву шию кругленькими білими рученятами, лежала дівчинка; її золотоволоса голівка спочивала на його потертій вельветовій куртці. Рожеві її вуста трішки розійшлися в грайливій усмішці, показуючи рівний рядок білосніжних зубок. Гладенькі ноженята дівчинки в білих панчішках і чистеньких черевичках із блискучими пряжками дивним чином контрастували з довгими висохлими ногами її товариша. Над ними, скраю скелі, похмуро сиділи три канюки; побачивши нових прибульців, вони з хрипким, сердитим клекотом повільно злетіли в повітря.

Крики бридких птахів збудили від сну подорожніх; вони розгублено озирнулися. Чоловік звівся на ноги й поглянув униз, на долину, що була безлюдною, коли його зморив сон, а тепер там роїлося безліч людей і тварин. Не вірячи своїм очам, він провів висохлою рукою по обличчі.

- Оце, напевно, і є передсмертна маячня,- пробурмотів він.

Дитина стояла поряд, тримаючись за його одяг, і мовчки дивилася навкруги широко розплющеними, здивованими очима.

Прибульці зуміли одразу переконати бідолах, що їхня поява - не мариво. Один з них підняв дівчинку й посадив собі на плече, а двоє інших, підтримуючи її змученого рятівника, допомогли йому підійти до фургонів.

- Мене звуть Джон Фер’є,- пояснив подорожній.- Нас було двадцять двоє; зосталися лише я та ця крихітка. Інші загинули з голоду й спраги ще там, на півдні.

- Це твоя донька? - спитав хтось.

- Так, моя! - рішуче сказав подорожній.- Моя, адже я врятував її. Нікому її не віддам. Відтепер вона - Люсі Фер’є. А хто ви такі? - запитав він, зацікавлено оглядаючи рослих, засмаглих людей.- Вас тут цілий натовп.

- Майже десять тисяч,- відповів один з юнаків.- Ми Божі діти у вигнанні, обранці ангела Мерона.

- Ніколи не чув про такого,- мовив подорожній.- Багацько ж у нього обранців!

- Не смій блюзнити! - суворо вигукнув інший.- Ми - ті, хто вірить у святі заповіді, написані єгипетським письмом на дошках кутого золота, що були вручені святому Джозефові Сміту в Пальмірі. Ми йдемо з Нову, що в штаті Іллінойс; там стоїть наш храм. Ми шукаємо прихистку від жорстоких людей і безбожників, нехай навіть у пустелі.

Назва «Нову», напевно, щось нагадала Джонові Фер’є.

- Я знаю,- сказав він,- ви мормони.

- Так, ми мормони,- в один голос відповіли незнайомці.

- Куди ж ви йдете?

- Ми не знаємо. Нас веде рука Господня в особі нашого Пророка. Зараз ти постанеш перед ним. Він скаже, що з тобою зробити.

Тим часом вони вже зійшли до підніжжя гори; їх оточив натовп прочан - бліді тихі жінки, здорові й веселі діти та стурбовані, суворі чоловіки. Побачивши виснаженого подорожнього та його маленьку товаришку, вони вигукували слова подиву й співчуття. Але їх вели далі, не зупиняючись, поки не наблизилися до фургона, що був більший і краще, багатше оздобленим за інші. Його тягнув шестерик коней; інші фургони були запряжені парою або щонайбільш четвериком. Поруч із візником сидів чоловік років тридцяти; така велика голова і вольове обличчя могли бути лише в проводиря. Він читав грубу книжку в бурій оправі. Коли натовп мормонів підійшов, проводир відклав книжку вбік і уважно вислухав розповідь про те, що сталося. Потім обернувся до подорожніх.

- Ми візьмемо вас із собою,- врочисто промовив він,- якщо ви приймете нашу віру. Ми не терпітимемо вовків у нашій череді. Якщо ж ви станете черв’яками, що поволі роз’їдають плід, то нехай ваші кістки краще зотліють у пустелі. Чи згодні ви йти з нами за таких умов?

- Я піду з вами, хай там що буде! - вигукнув Фер’є з таким запалом, що суворі старійшини не змогли стримати посмішки. Лише поважне, виразне обличчя проводиря не змінилось.

- Візьми їх, брате Стенджерсоне,- мовив він,- нагодуй його й дитину. Доручаю тобі також навчити їх нашої святої віри. Проте ми марнуємо час. Уперед! До Сіону!

- До Сіону! - вигукнув натовп мормонів, і цей клич, підхоплений іншими, пролетів довгим караваном і згас десь далеко, перетворившись на неясне бурмотіння. Заляскали батоги, зарипіли колеса, фургони рушили, й караван знов помандрував пустелею. Старійшина, що мав опікуватися двома подорожніми, повів їх до свого фургона, де на них уже чекав обід.

- Залишайтеся тут,- сказав він.- За