Артур Конан Дойль - Етюд у багряних тонах, Артур Конан Дойль

Артур Конан Дойль

ЕТЮД У БАГРЯНИХ ТОНАХ

I

ЗІ СПОГАДІВ ДЖОНА Г. ВАТСОНА, ДОКТОРА МЕДИЦИНИ, ВІДСТАВНОГО ВІЙСЬКОВОГО ХІРУРГА

1. Містер Шерлок Холмс

1878 року я закінчив Лондонський університет і, діставши ступінь доктора медицини, одразу вирушив до Нетлі, на курс військових хірургів. Після того, як я пройшов курс, мене відрядили помічником хірурга до П’ятого Нортумберлендського стрілецького полку. Полк стояв тоді в Індії. Не встиг я до нього прилучитися, як спалахнула друга афганська війна. Висадившись у Бомбеї, я довідався, що мій полк подолав перевал і просунувся далеко в глиб ворожої території. Разом з іншими офіцерами, що опинилися в такому ж становищі, я вирушив навздогін за полком і безпечно дістався Кандагара, де нарешті знайшов своїх і одразу взявся до виконання обов’язків.

Війна ця багатьом принесла нагороди й підвищення, мені ж не дісталося нічого, окрім невдач і нещастя. Мене перевели до Беркширського полку, разом з яким я брав участь у фатальній битві при Майванді. Рушнична куля пробила мені плече, пошкодила кістку й зачепила артерію під ключицею. Я, напевно, потрапив би до рук нещадних газі, якби не відданість і мужність Мюррея, мого ординарця, що перекинув мене через спину коня і щасливо довіз до табору англійців.

Змучений раною, зморений нескінченними негараздами, я разом з багатьма іншими пораненими мучениками був висланий до головного шпиталю в Пешаварі. Там я поволі почав одужувати і нарешті так зміцнів, що міг ходити по палаті й навіть виходити на веранду, щоб трохи погрітися на сонці; аж раптом мене звалив черевний тиф - справжнісіньке прокляття індійських колоній. Кілька місяців мене вважали за безнадійно хворого, а коли я врешті одужав, то ледве стояв на ногах від виснаження й утоми, тож лікарі вирішили негайно відправити мене назад до Англії. Я вирушив туди на військовому транспорті «Оронтес» і за місяць зійшов на пристані в Портсмуті - з непоправно підірваним здоров’ям і з по-батьківському ласкавим дозволом уряду поправити його впродовж дев’яти місяців.

В Англії я не мав ні родичів, ні друзів, тож був вільний, як вітер - тобто як людина, яка може витрачати не більше, ніж одинадцять шилінґів шість пенсів на день. За таких обставин я, природно, линув до Лондона - цієї велетенської канави, куди неминуче потрапляють усі ледарі й нероби імперії. Там я деякий час мешкав у готелі на Стренді - жив незатишно, по-дурному, марнуючи свої гроші безжурніше, аніж варто було б. Нарешті гаманець мій так спорожнів, що мені стало зрозуміло: треба або тікати зі столиці й шукати прихистку десь у селі, або зовсім змінити свої звички. Обравши останнє, я спочатку вирішив залишити готель і підшукати собі якесь простеньке дешеве помешкання.

Того самого дня, коли я дійшов цього висновку, в барі «Критеріон» хтось ляснув мене по плечу; обернувшись, я побачив молодого Стемфорда, що працював колись у мене фельдшером у лікарні. Яке щастя для самотньої людини - побачити в неосяжних лондонських нетрях знайоме обличчя! Раніш у мене зі Стемфордом не було надто дружніх стосунків, але тепер я привітав його трохи не з радістю, та й він, здавалося, радий був мене бачити. Я запросив його поснідати зі мною в Голборні, і ми тут-таки найняли кеб і поїхали.

- Що ви зробили з собою, Ватсоне? - з неприхованою цікавістю спитав він, коли кеб загримотів переповненими лондонськими вулицями.- Ви схудли, мов тріска, й почорніли, як горіх!

Я коротко розповів йому про свої поневіряння і ледве встиг закінчити, як ми вже приїхали.

- Бідолаха! - щиро сказав він, дізнавшись про мої злигодні.- Що ж ви тепер поробляєте?

- Шукаю помешкання,- відповів я.- Намагаюся розв’язати загадку, чи можна знайти в світі затишне житло за невелику ціну.

- Ото диво,- зауважив мій приятель.- Ви - другий, від кого я сьогодні чую про це.

- А хто ж був перший? - спитав я.

- Один чолов’яга, що працює в хімічній лабораторії при нашій лікарні. Цілий ранок скаржився, що відшукав чудові кімнати, та ніяк не знайде собі напарника, бо платити за них одному йому не по кишені.

- Хай йому біс! - вигукнув я.- Коли він справді хоче розділити кімнати й платню, то я до його послуг. Я теж волію оселитися вдвох, ніж жити самому.

Молодий Стемфорд якось дивно поглянув на мене поверх своєї склянки з вином.

- Ви ще не знаєте, хто такий цей Шерлок Холмс,- мовив він.- Може, ви й не схочете жити разом.

- Чому? Хіба він недобра людина?

- Та ні, я не кажу, що він недобра людина. Він просто такий собі дивак - надто заповзятий у деяких галузях науки. Проте людина він, як мені відомо, порядна.

- Студент-медик, напевно? - спитав я.

- Ні, я навіть не доберу, чого він хоче. Анатомію, як на мене, він знає чудово, і хімік теж першорядний, але медицину, здається, ніколи не студіював як слід. Він займається наукою якось по-дивному, недоладно - нагромадив безліч нікому не потрібних відомостей, що добряче спантеличили б навіть професорів.

- А ви ніколи не питали в нього, що він вивчає? - поцікавився я.

- Ні, у нього не так легко щось вивідати, хоча тоді, коли він чимось захоплений, його не зупинити.

- Радий буду з ним познайомитись,- мовив я.- Коли вже мати сусіда, то нехай це буде тихий і вчений чоловік. Я ще не так одужав, щоб переносити всілякі хвилювання й галас. Я вже стільки звідав усякої всячини в Афганістані, що мені вистачить аж до кінця моїх днів. То як нам зустрітися з вашим другом?

- Зараз він, напевно, в лабораторії,- відповів мій приятель.- Він або кілька тижнів не заглядає туди, або сидить там з ранку до ночі. Коли хочете, поїдемо до нього відразу після сніданку.

- Звичайно,- відказав я, і розмова повернула в інше річище.

Поки ми їхали з Голборна до лікарні, Стемфорд ще дещо розповів