Артур Конан Дойль - Етюд у багряних тонах, Артур Конан Дойль

це свідчило про те, що її вдягала дбайлива мати. Личко дівчинки зблідло й схудло, але, судячи з її міцних ніжок та рученят, дівчинці довелося зазнати менше лиха, ніж її захисникові.

- Тобі боляче? - стурбовано спитав він, побачивши, як дівчинка, засунувши пальці в скуйовджені золоті кучерики, тре потилицю.

- Поцілуй, і все буде гаразд,- поважно сказала вона, підставивши ближче забите місце.- Мама завжди так робить. Де мама?

- Мама пішла. Ти, мабуть, скоро її побачиш.

- Пішла? - мовила дівчинка.- Чому ж вона не сказала «на все добре»? Вона завжди так робила, коли йшла до тітоньки на чай, а тепер її нема вже три дні. Так пити хочеться, авжеж? Чи нема тут води або чогось поїсти?

- Нема нічого, люба. Почекай трохи, і все буде гаразд. Поклади-но сюди голівку, й тобі стане легше. Нелегко говорити, коли губи сухі, як папір, але краще вже я розкажу тобі, як лягли карти. Що це в тебе?

- Які гарні! Які чудові! - захоплено вигукнула дівчинка, підібравши два блискучі шматки слюди.- Коли ми повернемось додому, я подарую їх братикові Бобу.

- Скоро ти побачиш іще гарніші речі,- впевнено відповів чоловік.- Тільки трошки зачекай. Ось що я хотів тобі сказати: чи пам’ятаєш ти, як ми пішли від річки?

- Так.

- Ми сподівалися, що невдовзі прийдемо до іншої річки. Але щось підвело нас - чи компас, чи карта, чи щось іще,- і ми заблукали. Вода скінчилася. Ми зберегли краплину для вас, діточок, і... і...

- І тобі нічим було вмитися? - серйозним голоском перервала мала, заглядаючи йому в сумне обличчя.

- Так, і попити теж нічого. Спочатку помер містер Біндер, потім індіанець Піт, потім місіс Мак-Ґреґор, Джоні Гонс і, нарешті, твоя мама.

- То мама теж померла! - скрикнула дівчинка, зарилася личком у фартушок і гірко заплакала.

- Так, усі померли, крім нас із тобою. Тоді я надумав поглянути, чи нема води в цій стороні, закинув тебе на плечі, й ми рушили далі. А тут, здається, ще гірше. Тепер нам зовсім нема на що сподіватися.

- То ми теж помремо? - спитала дитина, піднявши залите слізьми личко.

- Виходить нібито так.

- Чого ж ти раніш мені не сказав? - зраділа вона й засміялася.- Я так злякалась. Але ж коли ми помремо, то підемо до мами!

- Так, ти підеш, люба.

- І ти теж. Я розкажу мамі, який ти добрий. Вона зустріне нас на дверях раю з великим глечиком води і з цілою купкою гречаників - гарячих, підсмажених,- ми з Бобом так любили їх! А чи довго ще чекати?

- Не знаю, мабуть, недовго.- Його очі спинилися на північному обрії. Там на блакитному склепінні неба з’явилися три темні цятки; щомиті вони більшали й незабаром перетворилися на трьох великих бурих птахів, що покружляли над головами подорожніх і посідали на скелю трохи вище від них. То були канюки, хижаки західних долин, чия поява провіщала смерть.

- Півники й курочки! - радо вигукнула дівчинка, показуючи на зловісних птахів, і заляскала в долоньки, щоб вони знов злетіли.- Скажи-но, а це місце теж створив Бог?

- Звичайно, Бог,- мовив її товариш, якого збудило від задуми це несподіване запитання.

- Він створив Іллінойс, і Міссурі теж створив,- вела далі дівчинка.- А це місце, мабуть, створив хтось інший. І погано створив. Він забув про воду й дерева.

- То, може, помолимось? - нерішуче запропонував чоловік.

- Але ж іще не вечір,- відповіла вона.

- Дарма. Ще не час для молитви, але Бог не образиться, їй-право. Прочитай ті молитви, які читала щовечора в фургоні, коли ми їхали долинами.

- А чому ти сам не хочеш? - спитала дитина, здивовано розплющивши очі.

- Я позабував їх,- відповів він.- Я не молився відтоді, як був трохи старшим за тебе. Ти молися, а я повторюватиму за тобою.

- Тоді стань на коліна, і я теж стану,- відказала мала, простеливши на землі хустку.- Склади руки отак. Тобі одразу стане добре.

То було дивне видовище, якого, проте, ніхто не бачив, крім канюків. На простеленій хустці стояли поруч на колінах двоє подорожніх: пустотлива дитина та відчайдушний, загартований життям бурлака. Його зморений вид і кругленьке личко дівчинки були спрямовані вгору. Дивлячись у безхмарне небо, вони палко молилися тій страшній силі, з якою зосталися сам на сам; два голоси - один тоненький і чистий, другий низький і хрипкий - благали милості та прощення. Скінчивши молитву, вони сіли в затінку коло брили; дівчинка швидко заснула, поклавши голівку на широкі груди свого захисника. Він довго вартував її сон, але природа врешті взяла своє. Три дні й три ночі він не зімкнув очей і не давав собі перепочити. Обважнілі повіки поволі опускалися, а голова все нижче й нижче схилялася до грудей, доки посивіла борода не торкнулася золотавих кучериків його маленької товаришки; обоє заснули міцним сном без сновидінь.

Якби подорожньому вдалося здолати сон, то за півгодини він побачив би дивовижну картину. Далеко на обрії соляної пустелі з’явилася хмаринка пилу; ледве помітна спочатку, злита з далеким туманом, вона поволі більшала й ширшала, доки не перетворилася на чітку, щільну хмару. Ця хмара росла далі, і нарешті стало зрозуміло, що її здійняла безліч живих істот. У родючішій місцині можна було б подумати, що то велика череда бізонів, які звичайно пасуться в степах. Але серед дикої пустелі це було неможливо. Вихор пилу наближався до самотньої скелі, де спочивали двоє бідолах; крізь пил проглядали парусинові покрівлі фургонів і постаті озброєних вершників - загадкове видовище виявилось великим караваном, що сунув з заходу. Але що то був за караван! Коли початок його наблизився до підніжжя скелі, кінця ще не було видно. Перетинаючи неосяжну долину, тягнулися валками фургони й вози, вершники й піші люди. Незчисленні юрми жінок гнулися під своєю ношею; діти бігали коло возів і визирали з-під білих покрівель. Це, напевно, були не просто переселенці, а ціле кочове плем’я, що його якісь обставини змусили шукати собі нового пристановища. В чистому повітрі над цим величезним людським натовпом лунав різноголосий гомін, змішаний із рипінням коліс та іржанням коней. Гомін той був дуже гучний,