Джек Лондон - Пошитий у дурні, Джек Лондон

чуючи, повільно вертав собі до огорожі, вдаючи, наче просто прогулюється. Аби посилити враження, він час від часу - їм о так само невимушено і ніби між іншим - нахилявся й зривав то одну, то другу маківку. З допомогою такого ошуканства йому завжди вдавалося спокійно собі відійти. Він же приходив знову й знову, і навіть часто, і щоразу наривав добрий оберемок квітів.

Я глибоко переконаний, що життя городянина дуже непривабливе. Воно має в собі щось таке, що породжує небезпечну сліпоту й глухоту і принаймні так було, певно, а тими городянами, які навідувались на моє поле. Коли я намагався пояснити їм, як неетично вони роблять, вони всі до одного говорили, що не бачили прибитих на найвидніших місцях табличок, і, мабуть, тільки один з п'ятдесяти чув, коли ми гукали на нього з ганку. До того ж я помітив, що городян так само не можна наситити квітами, як голодного жебрака - їжею. Як жебрак не розуміє, що з’їсти відразу п’ять фунтів м’яса набагато гірше, ніж з’їсти одну унцію, так і вони не здогадуються, що п’ятсот маківок, здавлених у сніп, далеко не такі гарні, ніж дві чи три квітки, якими можна досхочу намилуватися - і зеленим листям, і чарівними золотавими голівками.

Проте люди, позбавлені смаку,- це ще півбіди. Набагато гірші ті, що торгують квітами. Орди молодих негідників завдають мені втрат не лише зараз, але й на майбутнє,- і все це задля того, щоб, стоячи на розі вулиці, вигукувати: «Каліфорнійські маки! Лише п’ять центів за букет!» Що вже я тільки не роблю, а декому з них вдається заробляти на моєму полі щодня цілого долара. З особливою прикрістю пригадую я одну таку орду. Щоб розвідати, чи немає в нас собаки, хлоп’яки прийшли до заднього ганку з проханням: «Дайте, будь ласка, водички». Їх напоїли й попросили не рвати квітів. Вони кивнули, втерлися і пішли попід самісінькою стіною будинку. Спочатку вони знищили всі квіти в мене під вікном, потім, розійшовшись віялом, всі шестеро, кожен обома руками, почали плюндрувати середину поля. Ніяка буря не змогла б так блискавично і згубно винищити його. Я закричав на них, і вони кинулись урозтіч з оберемками колись чудових, а тепер знівечених маківок. А скільки вони їх витоптали? Цей напад, я переконаний,- найзухваліший з усіх піратських нападів, які будь-коли були на суходолі.

Якось я пішов ловити рибу, і саме тоді на нашому полі з'явилася жінка. Ні прохання, ні вмовляння з ганку ніяк на неї не впливали, і Бес послала дівчинку, щоб та попросила її не рвати маківок. А жінка спокійнісінько робила своє далі. Тоді Бес, незважаючи на спеку, сама пішла до неї. Жінка, не перестаючи рвати квіти, почала сперечатися з Бес, заперечуючи її права на володіння, вимагаючи підтвердження їх фактами й документами. При цьому вона все рвала квітки, не пропускаючи ні однісінької. Це була висока і надто кремезна гергела, а Бес - звичайна собі жінка, що нікому не вміє дати здачі кулаками. Грабіжниця рвала й далі, аж поки набрала повні руки, потім сказала: «На все добре»,- і велично пішла собі геть.

- Ну й зіпсувалися люди за останні роки,- стомлено сказала Бес увечері, коли ми сиділи з нею в бібліотеці.

А назавтра я вже був ладен погодитися з нею.

- Якісь жінка й дівчинка простують до маківок,- сказала мені наша служниця Мей. Я вийшов на ганок і почекав, поки вони надійдуть ближче. Вони промайнули поміж соснами, вийшли в поле, і коли вирвали з корінням перші маківки, я гукнув їм. До них було так футів із сотню. Обидві, почувши мій голос, оглянулися й подивились на мене.

- Прошу вас, не рвіть маківок,- попросив я їх. З хвилину вони постояли; потім жінка щось шепнула дівчинці, і обидві, немов по команді, нахилилися, і далі роблячи своє. Я загукав щосили, але вони обоє як оглухли. Тоді я так закричав, що дівчинка, здається, завагалася. Але жінка, все рвучи квіти, тихцем підбадьорювала малу.

Я пригадав про свисток, яким деколи кликав свого небожа Джонні. Це така жахлива річ, що нею можна б і мертвого підняти з могили, однак скільки я не свистів у нього, зігнуті спини не випростовувалися. З чоловіками то інша річ, але битись навкулачки з жінотою - це вже мене не приваблювало. І все ж цю жінку, що підбурювала дівчинку на злочин, я з радістю б відлупцював.

Я збігав у бунгало й схопив свою рушницю. Розмахуючи нею і страшенно лаючись, я кинувся на грабіжниць. Дівчинка заверещала й утекла в соснину, але жінка спокійно собі рвала квіти й далі, не звертаючи на мене ані найменшої уваги. Я сподівався, що, побачивши мене, вона почне втікати, тому незворушність її поведінки мене ошелешила. Це ж бо так: я мчу полем, наче дикий буйвіл, на жінку, яка й не думає сходити мені з дороги. Відчуваючи безглуздість своєї поведінки, я сповільнив свій біг.

Кил її між нами лишилося кроків десять, жінка випросталася і згорда поглянула на мене. Я зупинився і почервонім як рак. Може, я й справді її злякав (я деколи хочу переконати себе в цьому), а може, їй стало мене жаль, але в усякому разі вона спокійно, ба навіть велично пішла собі геть, несучи в руках жовтогарячі й золотаві маки.

Після цього я вже ніколи не псував собі легенів, а вдавався до рушниці. Я зробив також деякі узагальнення. Приміром, що жінки, грабуючи, користуються перевагами своєї статі. Чоловіки більш схильні поважати чужу власність, ніж жінки, а жінки менш за чоловіків бояться зброї. Отож завоювати стільки земель ми змогли завдяки своїм матерям. Ми, англосакси,- раса сухопутних і морських розбійників, і це не диво, коли нас вигодували своїм молоком такі жінки, як ті, що бешкетять на моєму полі.

А грабунок не припинявся. Ані свисток, ані рушниця нічого не могли вдіяти. Городяни були сміливі й безстрашні, та ще я помітив, що вони дуже полюбили «приходити ще раз». Яка з того користь, коли їх проганяли і щоразу дозволяли їм брати собі те, що вони нарвали? Коли проганяєш одну й ту ж людину вдруге й утретє, то дуже кортить побити її до крові. А коли когось опановує таке кровожерне почуття, його доля неприваблива - він опиняється на краю безодні. Не раз ловив я себе на тому, що несвідомо