Джек Лондон - Пошитий у дурні, Джек Лондон

на природу городяни. Я забув згадати, що над полем маку стояв будиночок - низенька, стара хатина, в якій ми вирішили, відмовившись від міських звичаїв, вести здорове життя якомога ближче до природи. Нарешті серед високих колосків пшениці з’явилися перші маківки, жовтогарячі й золотаві, і ми ходили побіля них, радіючи, немов п’яні від їхнього вина, і все повторювали одне одному: ось наші квіти! Часом серед тиші нас проривало безпричинним сміхом, а то на нас нападала соромливість, і ми крадькома одне перед другим бігали подивитися на свій скарб. А коли вогняна хвиля маківок залляла все поле, ми зняли такий крик, танцюючи й плескаючи в долоні, що мало не пошаліли.

А потім прийшли гунни. Я саме голився, коли стався перший наскок,- обличчя моє було в мильній піні, руку з лезом я затримав у повітрі, аби ще раз кинути погляд на своє улюблене поле. Далеко, аж ген на тім краю, я побачив дівчинку й хлопчика з букетами яскраво-жовтої здобичі. О,- подумав я, пойнятий незвичною благодушністю,- їхня радість - це моя радість! Як приємно, що на моєму полі діти рвуть маківки. Вони рватимуть їх ціле літо... Але щоб це були тільки маленькі діти,- поспішив я додати,- і щоб рвали вони тільки з того кінця поля! Останнє я сказав, завваживши, як спосеред пшениці під моїм вікном кивають мені стрункі золотаві красуні. І тільки тоді приклав я лезо до щоки. Гоління, бачте, це така справа, що вимагає повного зосередження, отож я вже не виглядав у вікно, поки не закінчив усієї процедури. А глянувши потому, аж отетерів. Де ж моє маківчане поле? Воно зникло... Хоча ні, воно тут: онде край нього високі прямі сосни, онде магнолії, обтяжені цвітом, а там японська айва, що немов кров’ю скропила огорожу вздовж під’їзної алеї. Так, це те саме поле. Але де ж вогняна барва маківок, де стрункі золотаві красуні, що поколихувались поміж колосків пшениці під вікном? Я швидко накинув піджака і вибіг з хати. Вдалині зникали дві величезні яскраві кулі, оранжева й жовта: здавалося, що то сунуть полем дві величезні маківки...

- Джонні,- сказав я своєму дев’ятилітньому небожеві, Джонні, якщо дівчатка знову прийдуть до нас рвати маківки, ти підійди до них і спокійно, чемно скажи їм, що цього робити не можна.

Настали погожі дні, і від сонячного тепла з лона землі виросло нове сяйво. Якось саме тоді до нас прийшла сусідська дівчинка і дуже ввічливо передала прохання своєї матері: чи не можна їй нарвати трохи маківок прикрасити кімнату. Бес дозволила, але я цього не знав і, побачивши серед поля дівчинку, замахав руками, наче семафор, і щосили загукав:

- Гей, дівчинко, дівчинко!

Вона - тільки п’яти миготіли, так хутко кинулась навтіки, а я, надзвичайно збуджений, пішов до Бес - розповісти, який могутній мій голос. Бес, рятуючи становище, поспішила до матері дівчинки - перепросити й пояснити, як усе сталося. Але та дівчинка й досі, коли де помітить мене, зараз же тікає, і я знаю, що її мати вже ніколи не буде до мене така щира, як була раніше.

Настали туманні, холодні дні, повіяли різкі, пронизливі вітри, день крізь день лив дощ. Городяни позабиралися в свої нори, немов щури під зливу. І, немов щури, яким ледве вдалося врятуватися, вони, скоро тільки випогодилось, повилізали на зелені схили Підмонту грітися під благодатним сонцем. І цілими табунами обсіли вони наше поле, витолочуючи духмяну пшеницю, хтивими руками рвучи маківки аж із корінням.

- Я приб’ю табличку, щоб тут не ходили,- сказав я,

- Доведеться,- зітхнувши, погодилась Бес.- Ніде, мабуть, не дінешся.

Але ще й вечір не запав, як вона знову зітхнула:

- Здається, любий, твої застереження ні до чого. Люди, либонь, розучилися тепер читати.

Я вийшов на ганок. Міська німфа в легенькій сукні і мальовничому капелюшку, зупинившись перед однією і моїх табличок, уважно її перечитувала. Пильну розважливість помітно було в її рухах. Це була висока й ставна дівчина. Однак, рішуче змахнувши головою і війнувши спідницею, вона стала на коліна, пролізла під огорожею всередину, а коли звелася на ноги, то в обох руках у неї були вже маки. Я наблизився до неї, дуже тактовно поговорив, і вона пішла. Після цього я прибив ще кілька табличок.

Колись давно ці схили були геть усі вкриті килимом маківок. Своєю волею до життя маківки спромоглися на певну рівновагу в боротьбі проти руйнівних ворожих сил навколо. Але городяни стали новою і страшною руїнницькою силою - рівновагу було порушено, і маківки мало не всі загинули. Бо люди воліли рвати маки з найдовшими стеблами і найбільшими квітками, а оскільки це закон природи - відтворювати до себе подібних, довгостеблий мак не встигав давати насіння, і на схилах залишилися самі низькі й миршаві маківки. Та й тих, низьких та миршавих, видніло тільки де-не-де. День у день і рік у рік городяни кишіли на Підмонті, отож пощастило вижити лише поодиноким геніям раси,- у вигляді миршавих квіточок, хирлявих і недовгочасних, наче ті діти нетрів, що, не встигши розквітнути, передчасно досягають виснажливої безплідної пори зрілості.

Але на моєму полі маки почувалися чудово,- тут їх було захищено не тільки від варварів, а й від птахів. Колись на цьому полі сіяли пшеницю, яка, щоосені осипаючись, навесні сходила знову, і в її прохолодних заростях мачини ховалися від пильнооких співучих пташок. Поміж пшеницею маки підіймалися все вище й вище і виростали ще пишніші, ніж ті, що росли перше в чистому полі.

Отож городяни, дивлячись із голих горбів на моє вогняне поле, зазнавали лютої спокуси і - ніде правди діти - частенько їй піддавалися. Їхньому становищу можна поспівчувати, але ще більше - долі моїх улюблених маківок. Там, де стебла пшениці затримують росу і переймають на себе сонячну спекоту,- грунт вологий, і з нього легше вирвати цілий мак із корінням, аніж зломити стеблину. Ну, а городяни, як і всі люди, вважають за краще йти лінією найменшого опору,- і з кожною вирваною квіткою вони забирали також багато тугих, не розквітлих пуп’янків, назавжди знищуючи тим самим і майбутню красу.

Один городянин, добродій середнього віку, з випещеними білими руками й неспокійними очима, особливо пожвавлював моє існування. За його поведінку ми прозвали його Прийди-ще-раз. Коли ми, стоячи на ганкові, просили його не рвати квітів, він, мовби нічого не