Вільям Шекспір - Отелло, венеціанський мавр, Вільям Шекспір

не відринуть

До ніжного, тремтливого кохання,

Аж поки не поглине їх безмежна

І люта помста! Я клянусь тобою,

О небо мармурове!

(Стає навколішки)

Не порушу

Обітниці святої я ніколи

І слова не зламаю!

 

Яго

Не підводьтесь!

(Теж стає навколішки)

Вас, вічні осяйні світила неба,

Стихії, що оточуєте нас,

Вас закликаю в свідки я, що Яго

Свій розум, руки й серце віддає

На службу скривдженому так Отелло!

Хай він накаже - й виконати все

Вважатиму я за свою повинність,

Хоч би й кривавою була та справа.

 

Підводяться.

 

Отелло

Не звуками порожніми вітаю

Твою любов, але приймаю серцем,

Відразу вже й доручення даю.

За три дні хай почую я від тебе,

Що Кассіо нема серед живих.

 

Яго

Мій друг помер: сказали ви - і сталось!

Але нехай живе вона.

 

Отелло

Прокляття їй, розпусниці! Прокляття!

Ходімо звідси. Мушу зміркувати,

Де засобів знайти, щоб якнайшвидше

Від них загинув чарівний диявол!

Віднині ти - заступник мій.

 

Яго

Я ваш

Навіки!

 

Виходять.

 

СЦЕНА 4

 

 

Там же.

Входять Дездемона, Емілія та блазень.

 

Дездемона

Чи скажеш, хлопче, де перебуває генералів заступник Кассіо?

 

Блазень

Не смію сказати, щоб він десь перебував чи недобував.

 

Дездемона

Чому, чоловіче?

 

Блазень

Та він же солдат; а коли скажеш, що солдат недобуває чи перебуває, то ще заробиш собі добре на горіхи.

 

Дездемона

Ну, годі; скажи, де він мешкає.

 

Блазень

Сказати вам, де він мешкає, це ніби сказати вам, що я брешу.

 

Дездемона

О, яка нісенітниця!

 

Блазень

Я не знаю, де він мешкає; а вигадати вам, що «він мешкає тут» або «він мешкає там»,- це значить збрехати вам просто у вічі.

 

Дездемона

Чи не можеш ти довідатися про нього в когось?

 

Блазень

Я допитуватиму ретельно увесь світ.

 

Дездемона

Розшукай його і пришли сюди. Скажи йому, що я просила мого чоловіка помилувати його і сподіваюсь, що все буде гаразд.

 

Блазень

Зробити це - в людських силах. Спробую виконати все як слід.

(Виходить)

 

Дездемона

Еміліє, де ж я поділа хустку?

 

Емілія

Не знаю я, синьйоро.

 

Дездемона

Повір мені, вже краще б я згубила

Свій гаманець із золотом! Хоча

Мені шляхетний довіряє мавр

І ревнощів огидних він не знає -

Проте це може в ньому породити

Лихі думки.

 

Емілія

То не ревнивий він?

 

Дездемона

Хто? Він? Гадаю, сонце маврітанське

Всі нахили такі спалило в ньому.

 

Емілія

Ось він іде!

 

Дездемона

Не дам йому спокою,

Аж поки знов він Кассіо до себе

На службу не покличе.

 

Входить Отелло.

 

Як вам, любий?

 

Отелло

Чудово, дорога дружино!

(Вбік)

О!

Яка ж то мука прикидатись! Ну,

А ваше як здоров’я, Дездемоно?

 

Дездемона

Прекрасне!

 

Отелло

Прошу! Дайте вашу руку.

Яка-бо вогка в вас рука, синьйоро!

 

Дездемона

Іще їй горе й старість незнайомі.

 

Отелло

Плодючості це доказ, а також

І серця щирого... Яка гаряча!

Гаряча й вогка... Де така рука,

Там волю слід обмежити, там треба

Молитися, додержувать постів,

Плоть умертвляти і побожно жити,

Бо молодий і спритний в ній диявол,

Який так легко може збунтуватись...

Так, гарна ця рука й така відверта!

 

Дездемона

Ви й справді можете отак казати,

Бо ця рука моє дала вам серце.

 

Отелло

Так, щедра ця рука! Був час давно,

Коли нам серце руку віддавало;

Нова геральдика дає лиш руку.

 

Дездемона

Не знаю я... Де ж обіцянка ваша?

 

Отелло

Яка, голубко, обіцянка?

 

Дездемона

Послала я по Кассіо, щоб він

Прийшов сюди до вас поговорити.

 

Отелло

Мене сьогодні тяжко мучить нежить;

Позич мені хустину.

 

Дездемона

Ось, візьміть.

 

Отелло

Ні, ту, що я подарував тобі.

 

Дездемона

Її нема зі мною.

 

Отелло

Як! Нема?

 

Дездемона

Немає справді, любий!

 

Отелло

Негаразд.

Бо хустку ту колись одна циганка

Подарувала матері моїй.

Вона була чаклунка, і читала

В серцях людей, і, даючи їй хустку,

Сказала матері, що хустка та

Любов їй принесе й навік прив’яже

До неї серце батька; та коли

Вона її загубить чи віддасть -

Відверне батько мій від неї очі

І серце іншій подарує вмить.

Ту саму хустку ненька перед смертю

Мені дала, щоб я віддав дружині,

Якщо мені пошле дружину доля.

Так я й зробив. Тож бережіть ту хустку,

Мов ока; бо, як згубите її

Чи віддасте комусь,- тоді таку

Накличете страшну на нас погибель,

Що більшої не може буть на світі.

 

Дездемона

Чи це ж можливо?

 

Отелло

Так. То правда все.

У тій тканині є магічна сила;

Одна сивіла, що разів із двісті

Побачила щорічний обіг сонця,

Ту хустку чародійну гаптувала

У віщому натхненні; шовк для неї

Священні хробаки самі напряли,

І вміло пофарбовано той