Роберт Майкл Баллантайн - Кораловий острів, Роберт Майкл Баллантайн

і розгойдувалися з кожним подихом вітру. Одне слово, нам здалося, що якби тільки була змога, те однісіньке дерево розрослося б зрештою на весь острів.

Небавом по тому ми натрапили на інше цікаве дерево. А що його деревина, маючи незвичну будову, стала нам у неабиякій пригоді, то воно заслуговує на опис. То був розкішний каштан, але Джек не відав, як він зоветься. На ньому рясно вродило каштанів, і ми понабирали їх у кишені. Але найчудовіший був його стовбур. Він здіймався десь на дванадцять футів у височінь, не маючи жодної гілки, і був не дуже й грубий: навпаки, навіть затонкий, якщо зважити на височину дерева; зате стовбур той мав чотири або п'ять незвичайних ребер. Аби читач краще зрозумів, я попрошу його уявити, що до стовбура прибили руба п'ять дощок два дюйми завтовшки і три фути завширшки, що сягали від землі аж до гілок, і що ті дошки вкрилися корою дерева і зрослися з ним. Словом, вони правили за природні підпори, без яких стовбур не витримав би ваги крислатої крони. Тих каштанів була сила-силенна — і великих, і малих. Росли вони здебільшого над потоками.

Оглядаючи невисокий каштанчик, Джек цюкнув сокирою і відколов од підпори тріску.

Виявилося, що деревина міцна, проте колеться легко. Тоді він заходився рубати на повну силу і скоро відколов підпору прикро біля стовбура, спершу підрубавши її згори і знизу. Таким чином він переконався, що, в разі потреби, ми можемо дістати готові, наче попиляні, короткі дошки будь-якої ширини й товщини. Це було відкриття великої ваги, мабуть, найважливіше з тих, що ми зробили, відколи почали обстежувати острів.

По тому ми рушили назад до моря, збираючись отаборитися на березі, бо в лісі не мали рятунку від москітів. Дорогою ми доволі намилувалися птахами, що пурхали й виспівували навколо. Серед них ми зауважили гарненького папугу зеленої масті з синьою голівкою й червоним пір'ячком на грудях. Бачили також красивих горлиць і зграї голубів. Багато птахів були надзвичайно барвисті — переважно ясно-зелені, сині й пурпурові. Не раз ми пробували їх уполювати луком або пращею — не з мисливського запалу, а щоб дізнатися, чи їхнє м'ясо їстівне. Але нам ніяк не щастило, хоч разів зо два ми майже вцілили. Трохи згодом повз нас пролетіла зграя голубів. Я кинув навмання камінець із пращі у середину зграї, і мені поталанило: один голуб упав мертвий. Небавом по тому згори долинув гучний свист; задерши голови, ми побачили зграю диких качок, що летіли до берега. Ми простежили за ними, помітили, де вони сіли, пішли слідом і натрапили на прекрасне синє озеро завдовжки не більше як двісті ярдів, що потонуло в лісовій гущавині. На його гладенькій поверхні, де, як у дзеркалі, відбивалася кожна гілочка й кожен листок, плавали дикі качки всіляких порід, шукаючи поживу серед осоки й широколистого латаття, а понад берегом заклопотано снувало багато пташок, що скидалися на водяних курочок. Щойно ми виткнулися з гущавини, як уся та громада знялася в повітря, залопотівши крилами, йдучи край берега, ми зауважили, що в озері є риба, але яка саме — не відали.

Ми з Джеком вирішили пополювати на качок, а Пітерові загадали тим часом розпалити на березі вогнище. Півгодини ми пильно шукали тих качок, але так і не знайшли. Ми вже хотіли повертати, аж раптом нашу увагу привернуло дивовижне видовище — такого нам ще не доводилося бачити.

Ярдів за десять од нас росло розкішне дерево: можу сказати з певністю, що більшого на острові ми не бачили. Стовбур його був у діаметрі принаймні п'ять футів і мав гладеньку сіру кору; розлога крона поросла ясно-зеленим листям, серед якого звисали кетяги жовтих плодів, такі рясні, що аж гілля вгиналося від їхньої ваги. Плоди ті мали довгасту форму і, скидалися на сливу, однак були куди більші за неї.

Під деревом їх лежала сила-силенна, а між ними спало принаймні двадцятеро свиней — старих і молодих, великих і малих; очевидячки, спочивали після недавнього бенкету.

Ми з Джеком мало не зареготалися, дивлячись на здоровезних, гладких одоробал, що спочивали, рохкаючи й хропучи, серед своїх недоїдків.

— Ану, Релфе, — пошепки мовив Джек, — уклади-но в пращу камінь — та здоровий — і пусти в гладку свиню, що лежить до тебе задом. Я ж спробую встрелити он те порося.

— То, може, краще їх збудити? — шепнув я. — Не гоже вбивати їх уві сні.

— Якби я полював задля спорту, Релфе, то, звичайно, спершу збудив би їх; але ж нам потрібне м'ясо, тому хай собі лежать. Крім того, хтозна, чи ми їх уб'ємо. Ну-бо стріляй.

Я замахнувся й так влучно кинув камінь, що він луснув свиню просто в бік, наче в барабан. Але з того анічогісінько не вийшло. Свиня зірвалася на ноги, закувікала з несподіваного болю і порснула в гущавину. Тієї ж миті бренькнула тятива Джекового лука, і стріла прошила поросяті вухо, пришпиливши його до землі.

— Я таки схибив! — вигукнув Джек і майнув уперед із піднятою сокирою.

Порося заверещало, вирвало з землі стрілу й кинулося з нею навтьоки слідом за всім табуном. Мить — і вони зникли в кущах, хоч ми ще довго чули, як вони кувікають, тікаючи далі й далі.

— Чи ти ба, як нам не пощастило, — озвався Джек, тручи кінчик носа.

— Дуже не пощастило, — підтакнув я, погладжуючи підборіддя.

— Ну, то гайда мерщій до Пітера, — сказав Джек, — бо вже сутеніє.

І ми мовчки подалися лісом до берега.

Вийшли на берег, дивимося: лежить купа дров, багаття вже зайнялося, все готове, а Пітера ніде не видко. Ми неабияк здивувалися, але Джек висловив гадку, що Пітер, мабуть, пішов по воду; отож він аговкнув, аби той знав, що ми вже прийшли, і сів на каменюку. Я ж скинув куртку і взяв сокиру нарубати дров. Та не встиг я ступити й кроку, як здаля долинув страшенний вереск, тоді почулося свиняче кувікання й голосне «Ура».

— Здається мені, що наш Пітер стрівся зі свиньми, — мовив я.

— Коли коса находить на камінь, — сказав сам