Андрій Гуляшки - Пригода опівночі. Однієї дощової осені, Андрій Гуляшки

Абакум подивився на мене неуважно, байдуже, і я спочатку дуже зніяковів. Хотілося повернути назад і тікати світ за очі. Але це тривало лише якусь мить.

— Дивись ти, Анастасій! — тихо промовив Абакум.

Він потяг мене на середину майстерні, поклав руки на плечі, і очі в нього спалахнули, немов засвітились невидимі вогники.

— Анастасій! — повторив він тихо.

Абакум притиснув мене до своїх грудей, а його важка рука поплескувала мене по спині. Потім він подав мені стілець, а сам сів на табуретку, тепло всміхаючись..

Лише рік ми не бачились, а мені здалося, що Абакум постарів і схуд. Від його обличчя віяло тепер легкою, але постійною втомою. І все-таки воно лишалось таким самим мужнім, з суворими складками в куточках губ і пронизливим поглядом.

— Що, постарів я? — спитав він.

Я згадав, що Абакум має дивну здатність читати інколи чужі думки, мов книги, і опустив очі.

— Навпаки, — сказав я.

Він засміявся.

— Мій добрий Анастасію! А коли ти приїхав?

Я відповів досить сухо, бо мені не сподобались ці поблажливі нотки в його голосі. Кінець кінцем, він був лише на п'ять років старший за мене.

— І, звичайно, зупинився в готелі «Болгарія». Так же?

Я дуже здивувався.

— Облиш, ця таємниця досить прозора! — всміхнувся Абакум. — Навіщо приховувати? Ти приїхав о восьмій годині ранку, а тепер десята без чверті. За годину й сорок п'ять хвилин хоч яка проворна людина не встигне помитись під душем, поголитись і прийти в музей, якщо вона не зупинилась десь поблизу.

— Поблизу є й інші готелі, крім «Болгарії», — заперечив я.

— Але ти зупинився саме там, де я сказав. У «Балкані» і «Слов'янській бесіді» немає вільних номерів. Учора ввечері приїхав з Варшави професор-археолог. Мені випала честь влаштовувати його, я дзвонив і в «Балкан», і в «Слов'янську бесіду». Вільні номери були тільки в «Болгарії». Те, що ти перед виходом з готелю помився під душем, видає твоє ще вологе волосся. А про те, що ти не ходив до перукарні, а голився безпечною бритвою, свідчать кілька уцілілих зрадницьких волосинок на твоєму підборідді. У тебе хороший номер?

— Чудовий! — сказав я і почервонів.

Абакум глянув на мене, помовчав і похитав головою:

— Я знайомий з директором готелю. Попрошу його, коли буде можливість, перевести тебе в сонячний номер.

Мені не лишалось нічого іншого, як подякувати Абакумові. Потім я почав оглядати майстерню.

Абакум завів розмову про Момчилово, про давніх знайомих, розпитав і про мій новий район. Але говорив байдуже, якось через силу. Про Балабаниху не сказав ні слова. Інакше й бути не могло — тепер його вже мало цікавив той далекий край!

Він підвівся, підійшов до полиці і підізвав мене рукою. Витягши з-під глиняних черепків довгатий альбом для ескізів, струсив порох і розгорнув його. На сторінках, серед ескізів ваз, амфор та різного старовинного посуду я побачив знайомі речі, близькі моєму серцю. Одні були виконані олівцем, інші вуглиною, але всі мали надзвичайну схожість з натурою. Тут були і похмурий Карабаїр, оповитий хмарами — такий, яким його видно з Момчилово, і зловісна Зміїця з вищербленими скелями, і старий Ілчів шинок на роздоріжжі, забутий і занедбаний від часу, і хата Балабанихи з сіньми та галереєю. На одному з малюнків було зображено палаюче вогнище, біля якого на дзиґлику сиділа жінка… Я, занімівши від подиву, глянув на Абакума. Він знизав плечима, згорнув альбом і зневажливо кинув його на полицю, де лежали глиняні черепки.

— Аматорські роботи, — сказав, застібаючи синій халат, ніби йому раптом стало холодно. — Черкав так, по пам'яті, але не з нудьги. У цьому, друже, можеш бути певен. Інколи у мене буває поганий настрій, та я ніколи не нудьгую. Для мене нудьга — синонім духовного убозтва. Коли я лишаюсь без роботи — а це трапляється рідко, — то вигадую інтегральні рівняння і розв'язую їх з великою насолодою. Або розкриваю збірник задач з галузі математичних ймовірностей. Складаю гіпотези. Як можна нудьгувати? Малюю по пам'яті будинки, вітрини, куточки саду або парку. Потім ходжу перевіряти, чи правильно зберіг їх пропорції і форми, чи не забув чогось істотного.

— Ти поїдеш у Момчилово, — засміявся я, — перевірити на місці деякі деталі і форми, наприклад, тієї сцени, де зображені вогнище і дзиґлик?

Абакум, усміхнувшись, погрозив мені пальцем. Потім спитав:

— А якщо я вже перевірив?

Від нього всього можна було чекати, і я промовчав. Посидів ще трохи в майстерні. Абакум показав мені дві корзини, до краю наповнені різними теракотовими черепками.

— Дві іонічні гідрії, — сказав він, і обличчя його, вперше з тієї хвилини, як я ввійшов у майстерню, проясніло. — Завтра візьмусь за їх реставрацію. Це буде чудово!

Я дивився на теракотові черепки і не бачив ніяких гідрій. Не розумів, що буде чудовим: реставровані пам'ятки старовини чи сама робота по їх реставрації. Але щось мені підказувало: під словом «чудово» мій приятель має на увазі роботу, яку доведеться виконати.

Абакум мав природжене артистичне почуття міри. Зрозумівши, що він уже довго говорить про себе, раптом змінив тему і почав розпитувати, як я поживаю в царстві Мехмеда Синапа.[11] За старих часів у тих місцях справді діяв Мехмед Синап. Я захоплено розповів про своє життя-буття. Не сказав тільки про той випадок з Фатме на річці. Але то, по суті, зовсім незначна деталь.

Поки я розповідав, Абакум, уважно слухаючи, малював щось олівцем на сторінках товстої записної книжки. Мабуть, різні вазочки. Я теж люблю малювати баранячі голови, особливо, коли слухаю когось тільки з ввічливості.

Коли настав