Юрій Павлович Сафронов - Вогненний водоспад, Юрій Павлович Сафронов

ніяк не міг відігнати страхітливої думки: якщо наростання радіації піде такими ж темпами, то завтра на цю годину життя на планеті припиниться…

Не зізнаючись собі, він навмисне затягував час, щоб довше не входити в лабораторію, йому не хотілось бачити криву, яка перекреслює життя на планеті.

Зрештою він не витримав і, залишивши Рен в оранжереї, пройшов до мікроскопів…

Крива перегнула червону риску. Більше сподіватися було ні на що. Попереду мертва планета.

Нірф обіперся на спинку крісла, заплющив очі.

Вибухи знищили цивілізацію, знищили життя. Тільки холодний вітер господарював тепер на руїнах, перекидав уламки, завивав там, де колись були квітучі міста, де вруніли розкішні поля.

Треба було на щось зважуватись. Можливо, показати Рен радіоактивні частинки? Власне кажучи, яке він має право приховувати від неї…

Двері відчинилися, й у лабораторію вбігла Рен з таріллю в руках.

— Що сталося, Нірфе? — запитала вона схвильовано. — Адже ти хотів допомогти мені в оранжереї! Отже, справді лихо?

Нірф підійшов до неї, забрав таріль із фруктами й посадив дружину в крісло. Ще хвилину тому він не знав, чи говорити Рен про все, а тепер відчув, що розповість їй правду. Він сказав усе.

— Згадай, Рен, заради чого ми летимо. “Там, де схожі мікроорганізми, мають бути й подібні високоорганізовані істоти”. И потім… адже, якщо ми не заправимося тут пальним, ми не зможемо вже ніколи вернутися додому.

Вона заговорила гаряче й схвильовано:

— Але я не вірю, чуєш, не вірю, щоб цивілізація зникла цілком, до останньої людини! Ми допоможемо цим людям повернутися до культури, передамо їм свої знання. Ми зробимо все, аби вони жили так само мирно, як наш народ. Хіба заради цього не варт летіти?

* * *

Незадовго перед наближенням до планети їм сповнилося по сто два роки. Кілька місяців їм потрібно було для того, щоб зменшити швидкість до першої космічної, яка відповідала масі Гамми, як називали вони планету.

Вона була третьою за чергою від свого неяскравого сонця.

Нірф вивів корабель на орбіту довкола Гамми. До поверхні було тепер шапкою докинути — якихось три з половиною тисячі кілометрів. Та одразу сісти було б нерозумно. Годилося уважно оглянути поверхню планети.

Після перших же обертів стало ясно, що на Гаммі не відбувається змін пір року.

— Дивися, Рен, дивись, — казав схвильовано Нірф, притулившись до інфрачервоного телескопа. — На обох полюсах шапки криги.

— Так, — підхопила Рен. — Тут тисячоліттями формуються льодовикові щити. Від них здавна второваними руслами вода стікає в екваторіальні моря.

— Кляті хмари! Заважають спостереженням! — засмучувався Нірф, переходячи до екрана радіолокаційного телескопа.

— Чудова планета! — захоплювалась уголос Рен. — Зразу ж біля крайків криги, що тане, коло полюсів розташована зона вічного літа і тропіки!

Майже всю екваторіальну частину планети займало велетенське кільце океану.

Зробивши черговий оберт, корабель увійшов у тінь Гамми. Внизу була непроглядна темінь. Рен і далі марила собі вголос:

— Уявляєш, ідеш лісом, довкіл зарості невідомих рослин, кожна з яких може бути цілим відкриттям, на кожному кроці небезпеки.

— Я бачу вогні! Бачу вогні! Рен, це місто! — перебив її Нірф. — Величезне місто! Там люди!

Рен припала до окуляра телескопа. Далеко внизу, у великому розриві хмар, на темній поверхні планети сяяли тисячі золотих вогнів. Вони розходилися довгими променями від центра, перетиналися під правильними кутами. Так могло бути освітлене тільки велике місто, що живе звичайним нормальним життям.

На тіньовій поверхні планети вони помітили ще кілька великих міст. Нірфу навіть здалося, що в самому центрі екваторіального океану він бачить маленьку цятку, яка світиться, — прожектор самітного корабля, що перетинає водні простори.

— Рен, виходить, життя на Гаммі йде як належить, незважаючи на радіоактивне зараження?

— Очевидно, так.

— Як же це може бути? Адже тутешні мешканці — не діамантові жучки, на яких не діє радіація. Пам’ятаєш таких жучків? Вони живуть у попелі.

Корабель виходив із тіні планети на освітлену частину. В цю мить заговорила кіба, заговорила різко й уривчасто. Рен з Нірфом здригнулися від несподіванки:

— Азимут — двісті тридцять п’ять, кут місця — сорок шість градусів. До нас наближається великий метеорит або штучний супутник Гамми. Швидкість зближення — три кілометри за секунду. Увага! Приготуватися до зміни курсу корабля!

Корпус корабля здригнувся. Рен і Нірф ледве втрималися в кріслах. Зі столу на підлогу полетіли книжки, посуд, що не б’ється. Кіба змінила курс корабля, щоб уникнути зіткнення з невідомим тілом. Нірф кинувся піднімати книжки, та в цю мить знов пролунав голос кіби:

— Невідомий предмет також змінив курс і далі переслідує наш корабель. Роблю другий розворот.

Корабель шарпнувся вбік.

— Вони можуть збити нас! Скафандри, Рен. негайно скафандри!

Рен поспішала, але від хвилювання ніяк не могла розправити тканини скафандра. Спливали дорогоцінні секунди. Нарешті м’який скафандр обтягнув тіло. Рен увійшла в жорсткий зовнішній скафандр, що нагадував середньовічний рицарський обладунок. Він був розстебнутий по шву на грудях, немов розрубаний мечем. Рен стала зручніше і натиснула кнопку. Половини скафандра зійшлися, наче стулки морської черепашки.

Нірф у скафандрі сидів біля пульта керування. Тепер вони перемовлялися по радіо.

— Ну, що? — запитала Рен.

— Погано, — відповів Нірф. — Нас переслідує ракета. Дивись! — Він показав на екран кольорового телевізійного телескопа.

Рен побачила довгастий предмет. Один бік його був яскраво освітлений промінням оранжевого сонця, другий-затінений, зовсім чорний. Навіть побіжного огляду було достатньо, щоб визначити: це ракета. Вона летіла за кораблем, впевнено наздоганяючи його.

— Невже вони справді хочуть нас збити? — запитала Рен.

— Не знаю. Важко повірити.

— Що ж ми робитимемо? Втікатимемо?

— Втекти ми, звичайно, зможемо. Навряд чи їхня ракета розвине швидкість, більшу за наш корабель. Та це ж не вихід! Хіба для цього ми летіли сюди?