Барбара Космовська - Позолочена рибка

— Сце й як! — зрозумівши, що зламати машинку не вдасться, Фрицек дав їй спокій.

— Хто тут проти мене?

Міс Літа стояла в бойовій позі, показуючи стиснений кулак.

— Я! Я! — зраділо вигукнув Фридерик.

— Ти її принесла? — він примружився й уважно дивився на Клаудію.

— Звичайно! — пирхнула вона. Так, немовби їй щодня доводилося приносити Фридерикові горщики із квітами. Клаудія обережно витягнула з торбини рослинку й поставила перед синочком.

— Він хоче сам її поливати, — пояснила Міс Літа Аліції. — Мені не довіряє, та й слушно. Я б уже давно цю бадилину перетворила на сухий букет, якби випадково не вилила в горщик мінералку!

— Це наша пальма! — зраділа Аліція. Вони посадили її разом із Фридериком. Тобто просто запхнули в землю фінікову кісточку. Горщик стояв на підвіконні в кімнаті Ящірки, і Аліція була переконана, що пальма давно приєдналася до решти занехаяних малим садівницьких експериментів. Але рослинка мужню пробилася крізь землю й потягнулася догори.

— У Фрицека просто пунктик якийсь на цій вашій пальмі, — Клаудія засміялася. — Спасибі, що ви мені не виростили кактуса, вагою десь під тонну.

Поверталися утрьох. Скромну процесію очолював Фридерик із пальмою в руках. Говорив до неї щось лагідне й незрозуміле. Аліція й Клаудія вловили лише одну фразу, коли малий переконував рослинку, що в лікарні можна витримати.

— І тобі зовсім необов’язково любити Патрика, — пояснював він зеленим листочкам. — Я його нині тез не люблю. Завтра будемо його любити, добре?

Аліції не хотілося висідати з автомобільчика Клаудії. Виходячи, вона явно зволікала, повільно закривала рюкзак.

— Ти так тягнеш, ніби хочеш поговорити, — буркнула Міс Літа.

— Було б непогано, — наважилася Аліція.

— То чого вийшла? Застрибуй. Я знаю таке місце, де можна їсти руками. Що скажеш?

— Супер! За умови, що це не заморожені напівфабрикати.

— Ой, якщо я на цьому розуміюся, то для напівфабрикатів потрібна бензопила, а не руки, — засміялася Клаудія, спритно прилаштовуючись у вервечці машин.

У забігайлівці пахло східними прянощами. Відвідувачі й справді брали шматки м’яса пальцями і їли, поливаючи тайським соусом.

— Як у дитсадочку, — засміялася Аліція, роздивляючись за вільним столиком. Знайшла його біля вікна, подалі від тибетської музики й галасливого офіціанта.

— Може, це немудро, питати за їжею про те, чому хтось не їсть. Тобто про анорексію, — почала Аліція.

— Питання ніколи не бувають дурними, — Клаудія скинула босоніжки й вмостилася на стільці. Чекала.

Саме це подобалося в ній Аліції найдужче. Міс Літа вміла слухати, якщо її прохали. Не квапила й не розпитувала. Поводилася так, ніби слухати їй було так само приємно, як і говорити. У цьому навіть тато не міг із нею зрівнятися, бо будь-яку спробу поговорити він сприймав надто драматично.

— Так-от, Сара, ти знаєш, яка…

— Знаю, ця задирака.

— Ага. То вона нині бачила нашу однокласницю, Дорцю. І каже, що ледве її впізнала, настільки Дорця схудла. Зрештою, із нею вже минулого року можна було поговорити хіба що про дієти й калорії. А тепер вона повернулася з Англії і, здається, немає одежини такого розміру, який би з неї не спадав. І якщо це правда, то в неї може бути анорексія.

Аліція перевела подих, як після нелюдських зусиль, а Клаудія продовжувала мовчати, уважно дивлячись на дівчину.

— А ти цієї Дорці не любиш, га?

— Взагалі-то я за нею не гину. Але нічого поганого вона мені не зробила. Я не знаю, як поводитися, коли ми зустрінемося в школі.

— У мене теж була така однокласниця, — Міс Літа примружила очі, наче силкуючись відтворити її вигляд у пам’яті. — Весь клас називав її Тичкою. Просто, задля сміху. І навіть коли вона лежала, така геть пласка, як дошка, що її навіть не було помітно під лікарняною ковдрою, ми й далі продовжували своє…

— І вона дуже схудла?

— Більше не буває. Вона просто померла. І знаєш… мабуть, вона померла ще й тому, що її подружкою була я, а не ти…

— Чому? — не зрозуміла Аліція.

— Бо так, — Клаудія зітхнула. — Жодна з дівчат у нашому класі не подумала, як з нею поводитися. Тичка, та й годі! У ті часи ніхто гадки не мав, що існує така хвороба. Про голодування шахтарів, звісно, усі чули. Але про недугу нічогісінько, — Клаудія не намагалася вдавати розкаяння, проте Аліція відчувала, що їй важко про це згадувати.

— Та звісно! — заступилася вона за Клаудію. — Звідки ти могла знати?

— Бачиш… Про якісь речі можна не знати, але треба мати інтуїцію. Чи то пак, чуйку, як у вас кажуть. Я не знаю, що тобі порадити, але дізнаюся, добре?

— Дякую, — Аліція зітхнула, ніби позбулася принаймні половини нестерпного тягаря.

Офіціант поставив перед ними дві миски. Страви пахли так, що Аліція машинально почала шукати виделку й ніж.

— Виделка нема і ніж нема, — верескливим сопрано пояснив офіціант.

— Він говорить, як Ящірка! — засміялася Аліція, і темні очі Клаудії на мить проясніли.

Фридерик меншав із кожним днем. І чимраз неохочіше виходив з Аліцією на справжнє повітря. Сидів під липою млявий, наче відвідини рідних і чергові машинки до колекції анітрохи його не тішили.

— А Патрик скоро взе піде додому, — заздро прошепотів він недавно.

— Він був у лікарні довше, ніж ти. Але, мабуть, це добре? — Аліція посміхнулася