Рей Бредбері - Смерть — діло самотнє

міста, щойно повернувшись із підземних печер з муміями в Гуанахуато чи ще не відсапавшись після стрімкого спуску з Теотіуакана, і тоді ми три короткі хвилини чули биття сердець одне одного й знов і знов повторювали одне одному ті самі безглузді слова — щось ніби літанію, яку хоч скільки проказуй, а все одно вона звучить гарно.

Щоразу, як дзвонила Пег, над телефонною будкою світило ясне сонце.

Щоразу, як розмова кінчалася, сонце згасало, здіймавсь туман, і мені хотілося залізти з головою під укривала. Та натомість я клацав на машинці погані вірші чи писав оповідання про сповнену любовної туги марсіанку, якій сниться землянин, що спускається з неба, аби забрати її з собою, і за це його вбивають.

Пег…

А що я був бідак бідаком, то часом ми вдавалися до давніх телефонних хитрощів.

Телефоністка з Мехіко називала моє прізвище.

— Кого, кого? — перепитував я. — Назвіть ще раз! Алло, дівчино, говоріть же!

Я чув, як десь там, далеко-далеко, дихала Пег. Що більше я молов дурниць, то довше ми були з'єднані.

— Хвилиночку, дівчино, повторіть!

Телефоністка повторювала моє прізвище.

— Заждіть… зараз гляну, чи він є. А хто йому дзвонить?

І тоді миттю за дві тисячі миль озивався голос Пег:

— Скажіть йому, що це Пег! Пег!

Я вдавав, ніби відходжу від телефону, а тоді повертаюся.

— Його немає. Передзвоніть за годину.

— За годину… — луною відгукувалась Пег.

І враз — клац, ту-у-у-у, і її немає.

Пег…

Я вскочив у будку й зірвав трубку з гачка.

— Слухаю! — заволав чимдуж.

Але то була не Пег.

Мовчанка.

— Хто це? — запитав я.

Мовчанка. Одначе хтось там був, не за дві тисячі миль, а зовсім близько. І чути було так добре, що до мене виразно долинало дихання мовчуна на другому кінці дроту.

— Ну? — мовив я.

Мовчанка. І той особливий звук, що виникає в телефонній трубці, коли чекаєш відповіді. Хтось, хоч би хто він був, тримав мікрофон біля самого розтуленого рота. Шурхіт. Шурхіт.

О боже, подумав я, не може бути, щоб якийсь маніяк подзвонив мені на телефон-автомат. Люди не дзвонять на телефони-автомати! Ніхто ж бо не знає, що це мій приватний телефон.

Мовчанка. Подих. Мовчанка. Подих.

Ладен заприсягтися, що з трубки вихоплювалось холодне повітря й морозило мені вухо.

— Ні, то й ні, — сказав я.

І повісив трубку.

Я вже був на середині вулиці, бредучи з напівзаплющеними очима, коли знов задзвонив телефон.

Я стояв посеред вулиці, дивлячись на апарат і боячись піти й доторкнутися до нього, боячись того холодного подиху в трубці.

Але що довше я стояв там, наражаючи себе на небезпеку бути збитим якоюсь машиною, то пронизливіше дзвонив телефон, і це дедалі дужче скидалося на дзвінок із похоронної служби з сумною звісткою. Зрештою я підійшов і зняв трубку.

— Вона ще жива, — почув я голос.

— Пег?! — крикнув я.

— Заспокойтеся, — сказав Елмо Крамлі.

Я привалився до стінки кабіни, насилу зводячи дух і відчуваючи полегкість і гнів водночас.

— Це ви дзвонили хвилину тому? — задихано спитав я. — Звідки ви знаєте номер?

— Та всі у вашому богоспасенному містечку щоразу чують, як видзвонює телефон у тій будці, й бачать, як ви мчите до нього.

— Хто живий?

— Жінка з канарками. Я вночі перевіряв…

— Так то ж було вночі.

— Та я не того дзвоню, чорт забирай. Сьогодні надвечір з'явитесь до мене додому. Можливо, доведеться злупити з вас шкуру.

— За що?

— Що ви робили біля мого будинку о третій годині ночі?

— Я?!

— Раджу вам подбати про добре алібі, їй-богу. Не люблю, коли за мною ходять назирці. Я буду вдома близько п'ятої. Якщо висповідаєтеся щиро, то, може, почастую пивом. Якщо почнете крутити, дістанете коліном під зад.

— Крамлі! — заволав я.

— Щоб були неодмінно. — І він поклав трубку.

Я поплентав назад до своїх дверей.

Раптом телефон задзвонив знову.

Пег!

Чи той мовчун із крижаним подихом?

Чи, може, знову Крамлі зі своїми ницими штуками?..

Я вскочив у дім, захряснув за собою двері, а тоді, насилу тамуючи нетерпіння, заклав в «Ундервуд» чистий аркуш паперу для Елмо Крамлі й примусив детектива говорити про мене тільки втішні речі.

Десять тисяч тонн імли впало на Венецію; вона затягла мої вікна й заповзала у шпари під дверима.

Щоразу, як у душу мені закрадався вогкий, моторошний листопад, я знав: давно пора зробити дві речі — поїхати геть від моря й підстригтися.

У підстриганні волосся є щось таке, що вгамовує кров, заспокоює серце й дає полегкість нервам.

До того ж десь у закутку моєї свідомості звучав голос старого, що, шкандибаючи з моргу, побивався: «Боже мій, хто ж це так жахливо його підстриг?»

Те чорне діло зробив, звісно ж, Кел. Отож я мав не одну причину навідатись до Кела, найгіршого перукаря у Венеції, а то й у цілому світі, зате дешевого, що чекав тебе за запоною туману з тупими ножицями й грізно вимахував своєю електричною машинкою «Джміль», наганяючи жах на бідних письменників та простодушних клієнтів, що випадково забрідали до нього.

Кел, подумав я, вистриже просвіт у темряві.

Спереду коротше. Щоб не заважало бачити.

Коротше з боків. Щоб не заважало чути.

Коротше ззаду. Щоб я міг відчувати небезпеку за спиною.