Худайберди Тухтабаєв - Пригоди двієчника

злетіли в повітря, затуливши сонячне світло. Люди, що ніколи не знали одне одного, цілувалися, мінялися на згадку про матч годинниками, краватками, дивовижними запальничками. Годі описати те, що творилося на трибунах! Це треба було бачити. На власні очі.

Скільки радості, щастя подарував я сьогодні людям! Не знав я досі, дурень, не знав, кому потрібна моя квітуча сила. Поетів мучив, мандрівників мучив, мучився сам. А моє місце, виявляється, ось тут, на зеленому м'якому полі, осяяному світлом сонця і прожекторів.

Тут чекає мене слава й удача. Тут я принесу людям користь, ви чуєте мене, шановний Атаджане Азизовичу і дорогий мій математик Кабулов?!

Я підтягнув штани і знову взявся за діло. Тепер я знав, кому допомогти. Бідолага Лазиз Акмалходжаєв вісім років бігає по стадіонах і все дарма — не забив жодного м'яча. Тож нехай і він звідає, як то радісно забити гол.

Я відніс м'яча аж до штанги, і Лазиз, не вірячи собі, вштовхнув його у ворота. Крім невдахи Лазиза, за якісь півгодини кожен гравець забив по два, а спритніші й тямковитіші, хто крутився коло мене, навіть по три м'ячі. Гра йшла, кажучи м'яко, тільки біля воріт гостей. Наш воротар Юра Кукурузников довго нудився, чекаючи атаки, потім покликав до себе дружка з дублерів. Той приніс чайник чаю, і воші сіли на травичці біля воріт чаювати, інколи поглядаючи в протилежний край поля.

До кіпця матчу лишалося п'ятнадцять хвилин. Рахунок був 24:3 на кашу користь.

Ми, звісно, забили б ще десяток-два голів, але тут трапилося: нещастя.

Я заходив до воріт супротивника з правого боку, видивляючись, кому б його віддати м'яча. Несподівано поруч зі мною опинився правий захисник гостей. Він, розуміється, не знав, що хтось гасає по стадіону, притиснувши м'яча до грудей, гадав, що б'є по м'ячу. А насправді з усього маху садонув бутсом мене по лівому боку. Я впав на землю, але м'яча не випустив. Другий футболіст наступив мені на спину. Відчуваючи, що з моїх рук вибили м'яча, я знепритомнів…

Розплющивши очі, я побачив сонце, що саме сходило. Воно ледь погойдувалося над вершинами далеких гір, наче ось-ось зірветься вниз. Я хутко заплющився, боячись знову поринути в темінь.

Незабаром я почув чиїсь голоси. Неподалік від мене стояли дві бабусі. Одна тримала в руках відро з сміттям, друга — мітлу з довгим держаком.

— То ви не були на вчорашньому матчі? — здивовано вигукнула бабуся з мітлою.

— Не довелося, люба, не довелося. Мій старий трохи прихворнув. Попросив нагріти висівок і прикласти до поперека. Цілий вечір проморочилася, не до футболу було. А так я жодного матчу не пропускаю.

— Якщо ви не бачили вчорашнього матчу, сусідко, то вважайте, що взагалі футболу не бачили! — Старенька махнула віником. — Боже мій, яка була гра! Сам аллах, мабуть, не бачив такого матчу! Можете мені повірити, люди так кричали, так кричали, що, я думала, стадіон надвоє розколеться!

— Невже така цікава гра була?

— Двадцять чотири голи забили наші молодці, розумієте?

— Що ви кажете, любонько? — прошепотіла бабуся, випустивши відро.

— Отож і кажу! — вела далі друга. — Найцікавіше сталося потім. — Тільки-но матч закінчився, гості підбігли до свого воротаря. «Качати його, — кричали вони, — качати його! Якби він не старався, не захищав наших воріт, не шкодуючи живота, то нам забили б усі сто голів! Хай живе наш мужній воротар!» А болільники як почули отаку мову, то й вилягли од реготу. Трьох душ швидка допомога забрала: животи собі понадривали, бідолаги.

Я поворухнувся — і гострий біль пронизав тіло. Полежав трохи, на превелику силу зняв чарівну шапочку, сховав за пазуху і простогнав:

— Люди, допоможіть мені, допоможіть…

— Ой, боже мій! Відки ти раптом узявся, синку? — злякалися бабусі.

— Я тут… лежав…

— Ой, сусідко, дивіться, таж він весь у крові, сердешний… Устань, синку, встань…

— Не можу… В мене, здається, поперек вивихнутий…

Бабусі швиденько оглянули мене й порішили, що, крім вивихнутого поперека, у мене поламані ребра, до того ж на нозі, біля коліна, величезна рана, голова уся в саднах. Очевидно, довго футболісти ганяли по мені м'яча…

— Біжіть, сусідко, кличте швидку допомогу, — сказала бабуся з мітлою, утираючи сльози на очах. — Як же це тебе отако понівечило, синку? Батьки в тебе хоч є?

— Нікого у мене немає… Приїжджий я…

— Лишенько ти моє, сирітка! — Бабуся погладила мене по голові. — Кріпися, синку, потерпи. Лікарі тебе швидко на ноги поставлять.

Я знесилено заплющив очі і, відчуваючи, що шорстка, але по-материнськи тепла й лагідна рука гладить мою голову, знову поринув у пітьму…

САМОСКИД НЕЩАСТЯ

В лікарні мені не полегшало. Тому що мене поклали в дитячу палату. Гармидер, галас. Самі розумієте, — дітлашня. Одні регочуть, інші плачуть, ще інші в квача грають, — голова обертом іде. Не витримав я, дістав з-за пазухи чарівну шапочку.

Угорі небо, внизу земля, виконай моє бажання, шапочко моя. Прибав мені зросту, прошу, не хочу в дитячій палаті лежати.

— Твій поперек у гіпсі, Хашимджане, — відказала вона, трохи подумавши. — Не можна його розтягати…

— Благаю тебе, дорога, придумай що-небудь. — Мені не важко прибавити тобі зросту, Хашимджане. Але тоді у тебе дуже витягнеться шия. Вона видовжиться за рахунок тулуба.

— Хай!

— І ноги витягнуться.

— Хай, аби лиш не лежати в цьому пеклі!

Тої ж миті в палаті запала дивна тиша. Я ледь підвів голову і відчув, що шия моя стала довга-предовга,