Василь Павлович Січевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Касян ішов, пробираючись крізь натовп, до будиночка пошти, де скоро повинні були розгортатися основні події дня. Натовп гув, ніби лінія високовольтної передачі під струмом, а він крокував, придавлений своїми думками, нікого і нічого не помічаючи. Йому бачилась палата, пучок світла, що вибивався з-під конуса абажура, і в цьому промінні вона, Людмила, в білому халаті і косинці.
Вона сиділа в його палаті годинами, на стільці, на краєчку його ліжка. Це були найщасливіші години його життя. Півтора місяця пролежав Касян в лікарні, перший тиждень — без пам'яті. А коли отямився, побачив її… До лікарні він потрапив з переламаною рукою і струсом мозку. Біда, як відомо, приходить невчасно. Піднімаючись з порта у висілок, він пішов не сходами, а стежкою, яку протоптали ремонтники вздовж естакади бремсберга. Як могла зірватися навантажена костилями вагонетка, до сьогодні не може зрозуміти. Власне, вагонетка йому нічим не загрожувала — вона котилась мимо, набираючи швидкість, і була видимою смертю для тих ремонтників, що працювали внизу біля транспортера. Ситуація не залишала часу на роздуми. Касян схопив із штабеля шпалу і поклав її кінець на ближню рейку. Вагонетка зірвалась з естакади і полетіла під укіс, у бік від транспортера. В ту ж мить страшної сили удар підняв Калікіна в повітря і кинув на залізну ферму. А потім… Потім його довго не полишало відчуття того, що він тільки ось зараз народився і всього попереднього життя у нього не було, тому що в ньому не існувало Людмили.
У ті щасливі години, коли вона мовчки сиділа біля його ліжка, Касян, як йому здавалось, розгадав загадку її непокірних очей. Там, у їх глибині, за мінливими зеленкуватими сполохами, таїлась невичерпна жіноча доброта, за якої тільки й можуть існувати і вірність, і любов. Саме в ці хвилини в його душі народилося дивне почуття — чекання щастя, від якого вже встигло одвикнути стільки років сковане холодом серце. Трапляється таке і з людиною, коли довго і палко бажане рантом покличе тебе і ти озираєшся на всі боки, але не знаєш, звідки той поклик: чи десь зовні, чи, може, в тобі самому звучить його луна, що до найглибших глибин хвилює душу.
Біля будиночка пошти вже вибирали крикунів, котрим треба буде попрацювати на громаду. Тут не вистачає в людей терпіння чекати, поки принесуть кореспонденцію за адресою, її розбирають «тепленькою» прямо біля пошти. Касян зупинився на ґанку, дістав сигарети. До нього потяглось кілька рук з запальничками.
— Вогнику, Касяне Миколайовичу.
Він подякував і нахилився до високого полум'я газової запальнички Митрича.
— Чи не мій це в тебе подарунок? — спитав так, для початку розмови.
— Ні, Касяне, твою я на «гармоні» утопив.
Білявий матрос-перволіток реготнув у кулак, але його не підтримали, і він осікся.
— Ну, чого замовк? Відкривай піддувало і давай смійся над старим… Зелень! — Митрич підійшов до хлопця, втупився в нього колючими очицями. Матросик зніяковів і вже пошкодував, що зачепив баржового. А той не відступав: — Де тобі, салазі, зрозуміти, що у справжнього моряка і за такою «гармонню» може боліти серце!
— Та не звертай уваги, Митричу, — кинув хтось із шахтарів.
— А хто ж його навчить? — підтримав Митрича Касян.
— Отож ж то воно, ти не звернеш уваги, я, він, і виросте з нього будяк при дорозі.
Касян і Митрич зійшли з ґанку і зупинилися покурити біля вітрини торішнього «Огонька», сторінки якого гортав лише вітер.
— Не подобаєшся ти мені, Касяне, — сказав рантом Митрич, вдивляючись в обличчя друга. — Заріс. Синяки під очима, як у закоханого.
— Вгадав, — як міг спокійно відповів Касян і озирнувся на ґанок: чи хто не чує їх розмови?
— Ти не відмахуйся. Давай на чистоту, — свердлив оком баржовий, — Тут, брат, Північ, туга, як тропічна лихоманка, б'є людину. У нас на «Біловодську» був такий випадок. Ми тоді під Південним хрестом місяців вісім море прасували. Борнео — Мельбурн — Ява. І от уяви, стармех, чудовий хлопець. Як тільки відійшли від Сінгапура, так його у тугу і кинуло. Ну, а з туги сам знаєш, — Митрич покрутив біля скроні чубуком старезної своєї люльки і глянув на Касяна таким обеззброюючим поглядом, що той не витримав і одвів очі. Йому давно хотілось кому-небудь все, як є, розказати, порадитись. Проте слава портового брехуна, що так міцно закріпилася за Митричем, стримувала Калікіна. Чи зрозуміє? Та й якої поради можна від нього чекати?
Курили. Мовчки, поглядаючи одне на одного, стежачи, як з «Державіна» спускають в'язку з поштою. Було чути, як кричать на вантажного помічника капітана потомлені чеканням адресати.
— Ніби вулик розтривожили. Дивний народ ці люди… Не знаю, як тобі, а мені ці крики душу рвуть. — Митрпч вибив люльку об каблук.
— Чого тобі душу рвати? Жінка, сип. Прописка біля самого синього моря. Повний ажур…
— Скучаю я за ними, Касяно, тужу… Ночами не сплю… Все бачу, як з Борисом моїм на Ланжероні бичків таскаємо. Він у мене рибалка, ох, рибалка, — Митрич якось винувато осміхнувся. Дістав з кишені кисет і заходився набивати люльку. Розмова урвалась.
Пірсом понад іржавим пом'ятим кригою бортом «Державіна» йшли Журавльов і англійська гостя. Жваво розмовляючи, молода і, як помітив Калікін, привабливої зовнішності жінка пригорталась до ліктя начальника рудника. Журавльов тримався прямо і намагався робити вигляд, що уважно слухає свою супутницю. Однак його неспокійний погляд,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча», після закриття браузера.