Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга друга

цю історію? Хоча на його місці міг опинитися будь-хто, виключаючи, звичайно, Джоса. Цього капрал не насмілився б зробити жертвою своїх махінацій. Для Джоса вдарити ножем — все одно, що плюнути. Дивний він все ж таки чоловік, цей Джос. Колись же були у нього мати, справжнє ім'я, рідна оселя…

— Андрію… — зашепотів Гонза, — я поговорю з Джосом. Він знає, де капрал ховає ту ляльку.

— Не роби цього, продасть.

— А як ні? Він же людина, повинен зрозуміти…

— Хіба вовк коли міг зрозуміти ягня?

— Боже, що маю робити?!

— Заспокойся, візьми себе в руки.

— Не стає сили! Прикінчу Негріє. Одним пострілом все вирішу!

— Не дурій, ще буде час поквитатися… Он, поглянь, яка заграва над лісом. Мабуть, у Лай-Чао горить…

Джунглі розступилися, і машини вискочили на заболочену галявину. Радист раптом почав стукати кулаком у кабіну. Машина зупинилась. Капрал висунувся з вікна.

— Що там?

— Поклич майора! — гукнув йому радист.

Востаннє він чув лейтенанта Бішо півгодини тому. Форт просив у генерала допомоги. Той пообіцяв надіслати батальйон з форту Укон-Лу. Оскільки розмова велась відкритим текстом, радист вирішив, що генерал хоче налякати в'єтнамців і тому блефує про батальйон, адже на Укоп-Лу лишалася тільки караульна рота. Коли до машини підійшов Негріє, радист не став критися і на повний голос, щоб чули всі, сказав:

— Пане майор, Бішо сповіщає: Лай-Чао захопили комуністи. Залишки гарнізону, близько двадцяти чоловік, прорвались із оточення і пробиваються джунглями нам назустріч. Вони змушені відходити на острів, що посеред болота. Бішо має надію, що ви, пане майор, виведете свій загін до того острова. У лейтенанта якісь важливі папери. Він сподівається передати їх вам особисто. Він декілька разів наголошував на цьому, пане майор.

Обличчям Негріє майнула ледве помітна усмішка.

— Цей лейтенант Бішо справжній герой, — голосно сказав він і, вже прямуючи до машини, стиха додав: — Хоч, видно, нікчемний дипломат.

Ніхто не зрозумів, що означають ті слова, та ніхто й не ламав собі над тим голови. Легіонерів зараз цікавило інше. Бій у джунглях з партизанами не обіцяв нічого доброго. З досвіду вони знали, що воювати в цьому лісі — це все одно, що битися навкулачки з зав'язаними очима. Противник лупцює тебе, як хоче, а ти лише замахуєш руками.

Машини проскочили ще кілька кілометрів долиною, потім дорога зазміїлась ущелинами передгір'я і раптом вискочила на гребінь високого горба. Звідси відкрилась широка панорама долини і скелястих гір за нею. Там, у їх зморшках, палав форт Лай-Чао. Певне, зараз горіли запаси пального, бо над фортом здіймалися клуби масного чорного диму, крізь який вряди-годи зблискував вогонь.

Майор подав команду зупинитись. Андрій скочив на землю, допоміг вилізти з машини Гонзі. Повз них пробіг капрал, поспішаючи відкрити дверцята машини, в якій їхав Негріє. Майор виліз, розім'яв ноги і довго дивився в бінокль на долину, в бік того зеленого острівця, що височів кронами дерев над заростями бамбука.

Світало. Вершини Сіпсон-Чотаю ледь-ледь жевріли в перших променях сонця, а острівець і вся долина поки що лежали в тіні. Андрій зрозумів: ті дерева ростуть саме і там, куди їм треба дістатися через п'ятнадцять-двадцять хвилин, не пізніше, інакше лейтенант Бішо і його група загинуть від куль в'єтконгівців. Ніби на підтвердження його думки, над острівцем звилася біла ракета. Її немічний вогник на мить завис над долиною і згас, залишивши по собі довгасту хмарину рожевого диму. Небо над бамбуковим морем посіріло і видулось пухирем, синій покрівець лісу, в багатьох місцях розірваний білими плямами озер, поступово звільнявся від прозорого вранішнього туману.

Розділ четвертий
НОВИЙ КАЛІОСТРО

Телеграму принесли о дванадцятій. На той час господиня ще не виходила із спальні. Знаючи, що вона пізно повернулася вчора, Ганс вирішив не турбувати її. В родині фон Глевіців старий Ганс був камердинером вже понад сорок років. Гізела виросла на його очах, він добре знав її вдачу і тому, коли вона подзвонила, викликаючи покоївку, поклав телеграму на тацю з ранковою кавою. «Зараз вона вибіжить і кричатиме, чому її не розбудили…» Старий запасався терпінням, бо знав, що лише покора і мовчання можуть вгамувати сваволю молодої господині. «Викричиться, вгамується…» Камердинер підійшов ближче до дверей спальні, прислухався, чекаючи бурі, проте там було тихо, хоч Гізела вже повинна була прочитати телеграму. Старий почесав горбкуватого носа, здвигнув плечима і вже хотів піти на кухню (з того часу, як Сабіна оселилася в «Сен-Готарді», на його плечі лягли обов'язки ще й економа), однак рипнули двері і на порозі з'явилась покоївка.

— Гансе, вас кличе господиня…

Боячись прохопитися необережним словом, покоївка міцно стиснула губи, проте очі і вираз її обличчя красномовно свідчили, що гроза не пройшла стороною. Ганс відкашлявся в кулак, обсмикнув сюртук і не поспішаючи зайшов до спальні.

— Добридень, моя пані, — старий поштиво нахилив голову. — Ви мене кликали?

— Що це все значить? — Гізела показала на телеграму.

— Що саме, моя пані?

— Чому телеграму мені приносять зараз, а не вранці?

— Винуватий, шкода було будити… Ви так солодко спали…

Вона сиділа на широкій постелі насуплена і строга. На зелений шовк облямованої білим пінявим мереживом сорочки падав пустотливий промінь. Немов добрий чаклун, він пронизував шовк і в кількох складках робив нічну сорочку зовсім прозорою. Тіло Гізели відливало там золотаво-зеленою бронзою, а тужаві груди були схожі на достиглі зимові яблука.

Старий одвів очі, прокашлявся, але вона не поворухнулась. Якісь вельми важливі думки заволоділи нею в цю мить, і вона вже забула про намір висварити камердинера. Щоб нагадати про себе, старий сказав:

— До ваших