Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга друга

— Порадь мені, — в голосі Гізели забриніла щира нота. — Гуго сповіщає, що надвечір має бути тут, а я…

— Боже! — сплеснув руками Ганс. — То пан Гуго живий?!

— Живий… — вона підвела на нього сірі здивовані очі. — Хіба я не говорила тобі? Я дізналась про це давно з листів батька, а сам Гуго чомусь вважав за потрібне до цього часу не нагадувати про себе. Та це вже його справа. Я покликала тебе, щоб порадитись про інше… Гуго пише, що йому конче потрібно сьогодні бачити Хорста. Тобі доведеться його розшукати і запросити до нас на вечерю.

— Коли ви питаєте моєї поради, то мушу сказати він сюди не прийде…

— Чому?

— Хіба ви не знаєте чому?

— А ти піди й скажи йому, що я… прошу.

— Добре, моя пані, я піду, проте… — Ганс затнувся. В очах Гізели туманіли сльози. Старий знав, якого болючого питання торкнулася їхня розмова. Незважаючи на крутий норов своєї господині, зараз Ганс жалів її, як пожалів би власну доньку, коли б її подружнє життя склалося так нещасливо. Молода, гарна собою, багата, а щастя не зазнала ні в любові, ні в материнстві.

— Думаю, вам ліпше самій подзвонити і поговорити з ним… Він там, напевне, теж серцем за вами змучився, адже він вам не хто-небудь, а чоловік. Він і замолоду гонористий був, однак у нього серце є, я знаю…

Гізела затулила лице і впала на м'які подушки. Плечі її здригалися. Вона намагалась задушити в собі ридання. Ганс подумав, що їй таки справді зболілася душа, коли вже перед ним не мала сили стриматися. Та хай поплаче, хай виллє горе в сльозах, коли нема з ким поділити. Він постояв ще якусь мить, співчутливо пожував губами, зітхнув і вийшов геть.

Коли двері за камердинером зачинилися, Гізела дала сльозам волю. В них виливалась її образа на весь білий світ, а головне — на власну долю, що обділила її найвищим на землі щастям — любов'ю. Вкотре вже питала себе, за що їй та кара? Чому не любить? Чому одвертається, тікає від неї, рідної домівки її чоловік? Невже вона зовсім не варта його уваги? Таж інші мужчини так і їдять її очима. В якому б товаристві не з'являлася, всюди залицяльники, ладні обожнювати. Вона не свята, ні. В наш вік, як їй здається, на вірність ставлять тільки поети і дурні. Вона була певна, що не належить ні до тих, ні до інших, а на ділі виходило, що страждає сама через свою вірність Хорстові. А йому те, мабуть, ніколи й на думку не спаде. Мабуть, і не згадує про неї, зі своїми коханками по ресторанах та кабінетах бавлячись. А може, все не так, як вона собі уявляє? Може, є правда в словах старого Ганса? Хіба вона все зробила, щоб привернути Хорста до себе? Хіба мало було ляпаса^ якого вона дала йому, віддавшись Геро? їй здавалось, що коли вона викличе у Хорста ревнощі, він повернеться. Ревнощі, як виявилось, не для нього. Може, йому були потрібні співчуття, ніжність, щире слово, а вона занадто вже була заклопотана власною персоною, все викохувала свої болі і страждання. Зараз вона охоче шукала своєї вини перед Хорстом, схилялася до думки, що в пораді старого Ганса є сенс. «Треба піти поговорити з ним востаннє. Треба сказати все, як на сповіді. Він зрозуміє мене, і назавжди впаде той кам'яний мур, що виріс між ними після подій на Ла-Кондаміні, в Монте-Карло. Кінець кінцем треба поставити крапку!»

Гізела вже не плакала. Очі її висохли і знову стали холодними. Думалось їй, що повинна рішуче заявити свої права на Хорста, що він сам потребує цього. Гордість не дозволяє йому повернутись першому? Нехай так. Вона сама піде до нього і простягне йому руку, врятує його, витягне з того болота, в яке він потрапив через свій нестриманий характер. Врятує зараз, поки ще не пізно.

Вирішила діяти негайно, інакше сумнів підточить волю і тоді знову для неї залишаться одні гризоти. Скільки разів вона вже постановляла собі поставити крапку і ніяк їй не стачало духу, щоб довести все до кінця. Досить їй побачити його очі, посмішку, почути голос, як щось в її серці починає танути, пропадає рішучість, зникають потрібні слова і вона, з іншими вольова, крута, навіть жорстока, з ним стає м'якою, мов віск.

Хвилин за сорок Гізела спустилася до вестибюля затягнута у сірий, англійського крою костюм. Блідий лоб ледь прикритий кокетливим капелюшком з вуаллю. Коли вуаль опускалась, її сірі очі здавались глибокими і таємничими. Вона знала про це, однак зупинилася перед високим у дубовій рамі люстром, щоб переконатися, чи досягла бажаного. Пильно оглянула себе, кілька разів опустила і знову підняла вуаль — зовні все було гаразд. Лишалося тільки не розгубити рішучості і цього разу вже не спасувати перед Хорстом.

Біля під'їзду стояла «іспано-сюїза». Ганс замшею протирав вітрове скло. Гізела подумала, що старий камердинер добре вивчив її характер, коли подав машину без наказу. Інколи вона навіть боїться його всезнаючих очей, а іншим разом, коли довго не бачить їх, до неї приходить відчуття гнітючої самотності. Біда, коли серед кількох десятків людей, з якими ти стикаєшся протягом дня, нема жодної пари очей, в яких, як-от зараз у Гансових, жевріло б до тебе щире співчуття.

— Прошу. — Старий відчинив перед нею дверцята. — Будьте обережні, Гізі… Хай вам щастить…

— Дякую… — їй було важко підняти на нього очі. Теплий клубок підкотив до горла. Повернула ключ, натисла на педаль стартера.

Терезієнштрассе зустріла її шепотом весняного вітру, що роздмухував на липах листя, шукаючи сонячних зблисків. Як і завжди, вулиця була вільною від машин і перехожих, чисто вимитою, просвітленою. А на душі у Гізели було по-осінньому сумно. Виїхала на Макс-Веберплац, пригальмувала під світлофором, замислилась. Не давали спокою думки про Хорста. Ця спадщина, що перепала йому так несподівано, зовсім запаморочила йому голову. Так, гроші не завжди приносять щастя. Ще кілька років тому бідність штовхала Хорста Торнау