Василь Биков - Альпійська балада

— Незабаром буде. Ось-ось, — підбадьорив дівчину Іван, сам не знаючи, скільки ще треба добиратися до тієї сідловини.

Вони знову рушили ледь помітною між камінням стежкою. Іван уже став побоюватися, щоб не загубити Джулії — це було б дуже прикро. І хлопець, вслухаючись крізь вітер до звичного стукоту її колодок, розміреним темпом ліз і ліз усе вище. На дуже крутих місцях він спинявся, чекав дівчину, подавав їй руку й витягав нагору, сам при цьому ледве вгамовуючи серце в грудях. А вітер несамовито рвав одежу, тугими поштовхами бив то в спину, то в груди, перехоплював подих, кружляв між камінням, раз у раз міняючи напрямок — не збагнути було, звідки він і дме.

Тим часом зовсім стемніло, громаддя скель злилося в суцільну непроглядну масу, небо в чорній безпросвітній тьмі зімкнулося з горами. Стало так темно, що Іван почав спотикатися, наступати на каміння, кілька разів боляче поранив ноги, і тоді вперше неспокій опанував його — де стежка? Він нагнувся, щоб краще роздивитись, обмацав якусь брилу поруч і зрозумів — стежка зникла, вони заблудили.

Тоді Іван спинився, одвернувсь од вітру й, зіщулившись, став чекати, поки наблизиться Джулія. Коли та, вкрай знесилена, дошкандибала до нього, він озвався: «Чекай тут», а сам рушив на пошуки стежки. Дівчина мовчки, навіть байдуже, сприйняла цю новину, одразу впала на землю й скоцюрбилася од вітру. Іван, тамуючи неспокій, одійшов далі, кинувся на всі боки, вглядаючись у землю й раз у раз обмацуючи її підошвами — стежки не було. Поступово в темряві почало щось мерехтіти, він простягнув руку й зрозумів: пішов сніг. Дрібненька обрідна крупа неслася з вітряної чорної безодні, підскакуючи на камінні, збиралася в ямках, щілинах, западинах. Іван постояв якусь мить, оглядаючись і напружено думаючи, що діяти. Сніг погустішав, і внизу трохи посвітліло від сірого ряботиння плям. Тоді хлопець помітив недалеко білувату звивисту стрічку стежки.

— Гей, Джуліє! — стиха покликав він.

Але дівчина не відгукнулася. Іванові стало прикро на душі, зачекавши трохи, він подумав: «Чи вона там, бува, не заснула? Оце послав бог супутника! Бульварами б із такою походжати…»

Вітер, як і раніше, люто бурхав, снігова крупа мелькала, шурхочучи об каміння. Від стужі заходилися зашпорами ноги; руки Іван сховав у рукави. У пазусі крижаним холодом обпікав пістолет.

— Гей, Джуліє!

Вона знову не відповіла, і він, лайнувшись, неохоче, обережно ступаючи по мокрому холодному камінню, подався туди, де залишив її.

Джулія сиділа на брилі, зігнувшись у три погибелі, з коліньми закутавшись у шкірянку. Як і вчора, дівчина не озвалася, не підвела голови, і він, передчуваючи недобре, безтямно спинився перед нею.

— Баста, Іван, — стиха промовила вона, не підводячи голови.

Іван помовчав.

— Як це баста? Ану, вставай!

— Нон уставай. Нєт уставай.

— Ти що — жартуєш?

Мовчання.

— Ану, ходімо! Ще трішки й — перевал… А вниз ноги самі понесуть.

Мовчання.

— Ну-бо, ти чуєш?

— Фініта.[42] Нон Джулія марш. Нон.

— Зрозумій, не можна тут залишатися. Замерзнемо. Бачиш, сніг.

Однак його слова на неї не впливали. Він бачив, як вона знесилилась, і відчував безпорадність своєї логіки. Але як іще примусити її йти? Подумавши трохи, Іван засунув руку в пазуху, витяг звідти решту буханця й, одвернувшись од вітру, обережно відламав шматочок м’якушки.

— На ось хліба. Поїж!

— Хляб?

Вона аж стрепенулася. Одразу підвела голову. Іван дав їй у руки шматочок, і Джулія, кілька разів одкусивши, з’їла його.

— Єщо хляб?

— Ні, більше не дам.

— Мальо, мальо хляб. Дай хляб, — як дитина, жалісно попрохала вона.

— На перевалі ще дам.

Дівчина раптом схилилась і завмерла у пітьмі.

— Нон пєрєваль.

— Якого біса нон?! — зненацька вибухнув Іван, стоячи навпроти. — Ану, вставай. Ти що надумала? Замерзнути? Кому ти цим зробиш зле? Німцям? Чи ти хочеш їм догодити — вернутися в табір? Аякже, вони там давно на тебе чекають. Покажеш, куди Іван пішов! — кричав хлопець, аж захлинаючись од міцного поривчастого вітру. Джулія, не міняючи пози, підвела трошки голову.

— Нон табір.

— Не підеш до табору? Куди ж тоді ти підеш?

Вона промовчала і знову зіщулилась у маленьку живу грудочку.

— Адже замерзнеш! Дивачка! Пропадеш до ранку, — трохи лагідніше сказав Іван. Але дівчина мовчала.

Вітер усе сипав снігом. Сніг, правда, був обрідний і дрібненький, однак навколо поступово світлішало, сіренькі плями пробивали чорноту ночі, стало краще видно. Тіло без руху почало швидко охолоджуватись і тремтіти від стужі.

— Ану, вставай! — Іван сіпнув її за шкірянку і по-армійському суворо скомандував: — Встань!

Дівчина, почекавши, кволо підвелася, стукнула колодками й, похитуючись од поривчастого вітру, попленталася за ним; щоб не впасти, хапалася за каміння. Іван, спохмурнівши, повільно ішов до стежки. Він уже думав, що якось воно буде, що вона розійдеться, бо найгірше в такому стані — збитися з ритму, хоч на мить сісти — тоді потрібне он яке зусилля, аби підвестися. Вони наблизилися до стежки, і раптом сильний порив вітру стьобнув крупою в обличчя, вдарив у груди, обоє задихнулись, а Джулія впала.

Іван кинувся допомогти їй підвестися, узяв за руку, та вона не підвелась, а закашлялась, потім довго відсапувала і, нарешті сівши, тихо, але з твердою рішучістю вимовила:

— Джулія фініта. Аллєс.[43] Іван Трієсто. Джулія нон Трієсто. Аллєс нон…

— Ні в якому разі.

Він одійшов трохи осторонь і теж примостився на виступі скелі.

— А ще казала: комуністка, — докорив їй хлопець. — Панікер ти.

— Джулія нон панікіор, — розгнівалася дівчина. — Джулія партіджано.

Іван, вловивши образу в її голосі, вирішив скористатися з цього. «Може, це