Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток

новий рік, адже він не відокремлений якимсь ровом від старого, то лиш наше бажання, безсиле наздогнати роки й перекроїти їх, свавільно дає їм різні найменування. Даремно я присвячував цей рік Жільберті, і подібно до того, як убирають у релігію сліпі закони природи, даремно силкувався запаколити новорічний день особливим розумінням, яке у мене про нього склалося; так, усе було марно; я відчував, що він не знає, що його названо новорічним днем, що він завершиться смерком, позбавленим для мене чогось нового; у лагідному вітерцеві, що обдував театральну тумбу, я знов упізнав, знову відчув те саме одвічне і всюдисуще живло, знайому вогкість, бездумну плинність давніх днів.

Я повернувся додому. Перше січня я провів так, як його проводять, на відміну від молодих, старі, не тому, що їм уже не роблять коляд, а тому, що вони вже не вірять у Новий рік. Коляду я одержав, але не ту єдину, яка могла б мене потішити, — не Жільбертину записку. Але я був ще молодий, я міг написати їй листа, освідчитись у моїх самітних любовних мареннях, маючи надію пробудити їх і в неї. Туга людей постарілих у тім, що вони навіть не думають писати такі листи, бо зрозуміли їхню марність.

Коли я ліг, вуличний галас, триваліший цього святкового вечора, ніж зазвичай, заважав мені спати. Я уявляв собі, як на когось чекають цієї ночі любовні обійми, як коханець, а то й ціла гуляща ватага, мабуть, чи не поїде до Берми після вистави, призначеної, як я бачив, на сьогодні. Я навіть не міг у цю безсонну ніч, щоб утишити викликане цією думкою хвилювання, переконати себе, що Бермі, може, й зайве думати про кохання, позаяк здавна завчені напам'ять і декламовані вірші щодень нагадують їй, що кохання розкішне, про що, зрештою, вона добре знала й сама, бо вміла віддавати його досади з такою нечуваною рвією і з такою небувалою ніжністю, що кожен, хто такі досади переживав, млів од захвату. Я запалив свічку, аби ще раз глянути на її личко. На думку, що зараз ці панове запевне пестять це личко і що я не можу перешкодити їм давати Бермі й отримувати від неї надлюдські й незнані розкоші, я відчував радше болісне, аніж солодке хвилювання, на душі у мене коти шкребли, й тугу мою ще загострював мисливський ріг — сурмлячи звичайно в четвер Великого посту й часто на інші свята, він бринить надто сумно саме тому, що озивається не «ввечері, з пущі лісової»[57], а з якогось шиночка і позбавлений будь-якої поезії. В цю хвилину Жільбертина цидулка мені, мабуть, була непотрібна. Наші бажання не завжди стикуються між собою, і в житейському клубку подій щастя рідко коли приходить на поклик жаги.

Погідними днями я й далі ходив на Єлисейські Поля, будинки на вулиці, гожі й рожеві, купалися, — тоді була в моді виставка акварелістів, — у пливкому і легкому небі. Не криюся, тоді Ґабріелові палаци[58] здавалися мені не такими гарними і навіть не такими старовинними, як суміжні особняки. Стильнішим і старожитнішим виглядав для мене коли не Палац промисловости[59], то принаймні Трокадеро[60]. Занурена в бентежний сон, моя молодість сповивала одним і тим самим маренням ті квартали, де вона никала, і я не уявляв собі, щоб на Королівській вулиці опинилася кам'яниця XVIII століття, і здивувався б, довідавшись, що Порт-Сен-Мартен[61] і Порт-Сен-Дені[62], шедеври доби Людовіка XIV, аж ніяк не сучасники найновіших споруд у цих плюгавих дільницях. Лише одного разу Ґабріелів палац надовго затримав мене; стояла ніч, його колони, позбавлені під місячним сяйвом своєї тілесности, здавалися вирізаними з картону, — якась декорація оперетки «Орфей у пеклі»[63], і я вперше побачив їхню красу.

На Єлисейських Полях Жільберта все ще не показувалась. А я так потребував її побачити, адже я забув навіть, яке у неї личко. Ті допитливі, бентежні й вимогливі погляди, якими ми міряємо кохану істоту, напружене очікування слова, яке дасть чи відбере у нас надію на завтрашнє побачення, аж до миті, коли це слово злітає з уст, радість чи розпука, по черзі чи одночасно підказувані нашою уявою, — все це так нас заморочує, що ми не годні, стоячи віч-на-віч із тим, кого кохаємо, закарбувати в пам'яті його цільний образ. Можливо, така одночасна дія всіх наших почуттів, скерована на те, щоб пізнати лише з допомогою зору щось поза межами його досягу, робить нас також неуважними до безлічі іпостасей, до всіх принад, до всіх рухів живої особи, яка звичайно є для нас чимось нерухомим, якщо ми її не кохаємо. Натомість предмет нашої любови рухається, і будь-яка його фотографія не вдається. І справді, я вже не знав, як виглядають Жільбертині риси, за винятком тих божистих хвилин, коли вона мені їх відкривала; я пам'ятав лише її усмішку. Як я не мучився, я не міг відтворити кохане личко, зате доводилося дратівливо відмахуватись від надзвичайно чітко закарбованих у моїй пам'яті непотрібних мені яскравих облич карусельника і торговки льодяниками: так ті, що втратили кохану істоту, яку вони навіть уві сні не бачать ніколи, гніваються, що їм усе сняться люди, вже набридлі й наяву. Безсилі уявити собі того, за ким вони так журяться, вони винуватять себе, що їхня журба лицемірна. Так само і я був недалекий від думки, що скоро я не можу пригадати Жільбертиних рис, то виходить, я її забув, розлюбив.

Урешті вона знов почала приходити гуляти майже щодня, і в мене виникли нові бажання, про задоволення яких можна було просити завтра, і через це