Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток

«паном Легранденом», «гоструном», як і той пан, хоча насправді вони не мали між собою жодної схожости. «Але як ви собі пояснюєте, — спитала служницю мати, — що ніхто не вміє зготувати драглі так, як ви (коли постараєтеся)?» — «Не знаю, як у мене це походить», — відповіла Франсуаза, не вельми розрізняючи дієслово «походити», принаймні в деяких відтінках, від дієслова «виходити». Зрештою вона мовила правду, вона не вміла, а може, не мала охоти відкрити таємницю хисту готування добрих драглів і кремів, — так чепурухи не вміють говорити про свої туалети, а великі мецо-сопрано про свій спів. їхні пояснення нічого не варті; так само було з рецептами нашої куховарки, «їм аби швидше з рук, — казала вона про найкращих рестораторів. — А потім — не можна все одним гамузом. М'ясо має бути як губка, тоді воно вбирає весь сік. А проте є така харчодайня, де, по-моєму, непогана кухня. Звісно, драглі у них не такі, як мої, а все ж тануть у роті, а суфле — чисто тобі вершки». — «Це де, в Анрі?» — перепитав батько, який саме підійшов до нас і який любив заклад на площі Ґайон, де в певні дні трапезував у дружньому колі. — «Та ні! — заперечила Франсуаза солоденьким, аж єхидним, голоском. — Я маю на увазі маленький ресторанчик. У цього Анрі, либонь, дуже смачно, але ж це не ресторан, а радше бар». — «У Вебера?» — «Що ви, пане, я говорю про путній ресторан. Вебер — це на Королівській вулиці, це не ресторан, це пивниця. Та вони там і подати як слід не вміють. Навіть обрусів і то не застеляють, усе ставлять на стіл, — мовляв, обійдетесь». — «У Сірро?» Франсуаза посміхнулася: «Ба з ласого харчу там, по-моєму, знайдеш хіба дам зі світу. (Під «світом» Франсуаза розуміла «напівсвіт».) Ще б пак: молоді без цього не обійтися». Виявляється, Франсуаза, хоч би яка, здавалося, простацька, була щодо славних кухмейстерів ще нещаднішою «товаришкою», ніж найзаздрісніша і найзарозуміліша акторка. Одначе Франсуаза тонко відчувала свій хист і шанувала традиції, про це свідчила її репліка: «Ні, я маю на увазі ресторан, де готують справді знаменито, по-домашньому! Отам уміють людям догодити! Віддають себе всього. Су там так і сипляться! (Ощадлива Франсуаза рахувала на су, а не на луїдори, як марнотратники-гравці.) Пані знає: це у праву руку на Великих бульварах, трошечки з тилу…» Ресторан, який Франсуаза так неупереджено, з такими наївними гордощами хвалила, був… «Кафе Англе».

На Новий рік я найперше кинувся навідувати родичів укупі з мамою: оберігаючи моє здоров'я, мама заздалегідь (з допомогою батькового плану нашого маршруту) визначила черговість візит: тут важили не так узи покревенства, як місце проживання. Та коли ми вступили до салону нашої далекої кузини, з якої ми почали, бо вона мешкала неподалік, мати вжахнулася, побачивши найкращого приятеля найобразливішого мого дядька, — той прийшов сюди з пакунком каштанів чи то в цукрі, чи то в шоколаді і, звісно, доведе дядькові до відома, що почали обхід не з нього. Дядько неодмінно образиться; наш маршрут, на його думку, був би цілком правильний лише тоді, якби ми від площі Магдалини поїхали до ботанічного саду, де мешкає він, від нього на вулицю Святого Августина, а вже звідтам у напрямку до медичного інституту.

Завершивши обхід (бабуся звільняла нас від візити до себе, бо Новий рік ми мали зустрічати в неї), я гайнув на Єлисейські Поля з листом до нашої торговки, щоб вона передала його особі, яка кілька разів на тиждень приходила туди від Сваннів по медяники. Ще того дня, коли мене так засмутила моя подруга, я постановив написати їй на Новий рік, написати, що наша давня приязнь закінчується разом зі старим роком, що я забуваю про всі урази та розчарування і що з першого січня ми з нею збудуємо нову приязнь, таку міцну, що нічому вже її не зруйнувати, і таку чудову, що Жільберта бодай із самолюбства збереже, як я сподіваюся, всю її красу і вчасно застерігатиме мене, як і я її, про найменшу небезпеку, навислу над тою приязню. По дорозі назад Франсуаза спинила мене на розі Королівської вулиці, перед рундуком, де купила самій собі подарунок, фотографії Пія IX[55] і Распайля[56], ну, а я купив знімок Берми. Нескінченні вияви захвату, що їх викликала акторка, зубожили це личко, де застиг вираз, з яким вона їх приймала, незмінний, приношений, як одяг у тих, хто не має зміни, і вона нічим не могла взяти, окрім згортки над верхньою губою, залому брів і ще деяких рисочок, завжди одних і тих самих, не інакше, як слідів опіку чи нервового шоку. Саме личко аж ніяк не здавалося мені гожим, але було воно, мабуть, таке заціловане, що розпалювало мою уяву й бажання і собі його поцілувати: з розгорненого альбому воно все ще закликало кожного до цього своїм кокетливо-ніжним поглядом і вдавано наївною усмішкою. Адже у Берми багато молодиків, мабуть, справді, будили жагу, до якої вона, бувало, признавалася під ослоною Федриної подоби і яке їй так легко було вволити, бодай завдяки славі, яка її красила й молодила. Смеркало, я спинився перед тумбою з афішею — вистава мала відбутися з участю Берми першого січня. Повівав вітерець, вогкий і теплий. Цю пору я знав дуже добре, я мав враження і передчуття, що новорічний день нічим не різниться від інших днів, що це не перший день нового світу, коли я міг би почати все заново і знову зазнайомитися з Жільбертою, мов у дні Творіння, так, ніби минувшини не існувало, ніби позникали, разом з усіма ознаками, з яких можна вгадати майбутнє, і всі кривди, що їх вона мені іноді завдавала, — що це не перший день нового світу, який нічого не зберіг від старого… окрім одного: окрім мого бажання, щоб Жільберта кохала мене. І тут до мене дійшло: якщо моє серце й прагне, щоб оновлювався навколишній світ, який йому не до вподоби, то лиш тому, що воно, моє серце, не змінилося. І я сказав собі: мінятися Жільбертиному серцю теж нема рації; я відчув: нова приязнь — це все та сама приязнь, достоту як