Валерій Олександрович Шевчук - Юнаки з вогненної печі

ящику тиха, як мишка, розширювала свої чудові очі і слухала, ніби спрагло воду пила, хоч потім сміялася з нас, називаючи нудиками, і пропонувала влаштувати у підвалі ліпше танці, ніж ото молоти язиками. Я думав про свого батька, який працював на роботі, працював удома, вечорами й вихідними — ціле життя в якійсь безконечній і неприпинній праці; хіба інколи виїжджав на плесо, щоб половити риби і не зловити її; думав про так само замотану матір, яка товклася на роботі й удома — все на ногах і на ногах, і від того в неї понабрякали жили, і від цієї товкітні, також до кінця життя, на яке ми всі приречені, вона ставала сердита, роздратована й нервова; думав про чоловіків, які після роботи били доміно чи лежали на розкладачках у садках, коли було тепло,— вони теж танцювали танець, на який були приречені; думав про жінок, які втомлено сідали на ганках і торохкотіли про якісь цілком локальні речі: базар, зарплату, сусідів, родичів; про їхніх дітей, які вже їх покинули чи й не покинули, про неприємності, страшні випадки чи про щось смішне — це також був танок, який вони були приречені танцювати все життя...

Я сходив у вечірню школу, бо в мене досить було вільного часу: добу чергував, а дві був удома, але там мені сказали, що запис буде тільки з початку нового навчального року; отже, я мав час на такі блукання, на роздуми, книжки, розмови й отакі непоспішливі сеанси відчувань, які переживаю тепер.

Думав про Ларису і про стосунки між нами, про те, що я зовсім був би не проти, щоб поруч мене брела засипаним листям хідником і вона. Але знав, що вона знудиться в таких блуканнях, почне химеру вати чи бавитися, а мені не до цього, волів бути старчиком, а не хлопчаком, бо що воно таке — бути старчиком у такі юні літа? Це значить дозволити, щоб на тебе навалився цей світ з його глупотою, розумом, болячками, світлом і темрявою, абсурдом і ладом — тягти його на плечах до чорної прірви ночі, звалити його з пліч для короткочасного спочинку, а самому увійти в антисвіт — умерти з надією на повернення, щоб уранці знову звалити цього тягаря на себе. І це знову-таки було як вічний танець, який усі ми приречені танцювати все життя.

Сьогодні повз мене пропливло багато людських облич, був я наповнений ними, як дзеркало; дитиною, принаймні вірив, що в дзеркалі навічно залишаються невидні відбитки облич, котрі сюди зазирали. Отож і я був ущерть напакований обличчями, з якими зустрічався поглядами, і тими, які пропливли, як тіні, бо всі ми тіні в цьому світі — освітили зором якогось клаптика простору, і нас у ньому вже нема, і освітлюємо іншого клаптика — і знову нас нема. Взагалі, думав тоді я, нас більше нема, ніж є, і любителі мандрів цілком даремно тішаться, що побачили світу, переконуючи себе, що залишили власні частки у тому широкому просторі, отож чим більше таких розгублених часток, тим вони багатші і більше пізнали. Але це теж одна із вічних людських самооблуд, бо насправді нічого ми в побачених частинах світу не залишаємо, а завжди є й існує тільки той світ, котрий перед очима; коли ж він сходить із очей, то й умирає, бо ми тіні, бо не ми — в світі, а він у нас (згодом я довідався, що й у цих моїх думках не було нічого нового, бо саме такі думки сповідувала ідеалістична філософія). А поки що я йшов однією із малоосвітлених вулиць, наповнений побаченими сьогодні людськими обличчями, які мінилися, ніби вода, шелестіли висипаними у вечір словами, що лускалися з сухим тріском над головою, перемішувалися, як крупа,— обличчя ці сіріли в міру того, як спливав час; зрештою, коли я дійшов до своєї хати, вони злилися в обличчя одне. Дивилося воно сонними очима, вічне і знайоме, бо, може, це й був образ сну. Я стояв ще якийсь час біля своєї хати, виструнчений і напіврозмитий місячним світлом, і думав: а може, людський розум, як і глупість, більше вічний, як дочасний. Вони, розум та глупість, перепливають з одного покоління в інше, від батька до сина, внука і так далі, вони переплітаються між собою — а може, це і є життя, думав я, єдність розуму і глупоти? До мене прийшов милий Ларисин образ, і я подумав: чи не полюбити мені цю дівчину? А може, полюбити світ, і цих людей, і отих спрутів, які накладають нам ошийники, щасливо переконуючи себе, що то не ошийники, а познака щастя, адже всі поняття світові: мораль, добро і зло — це тільки вигадка наша, то чому б справді не назвати чорне білим, а біле чорним і повірити у те? Може, щастя й справді у самооблуді, а нещастя — в невдоволенні світом та людьми? Але щось у мені протестувало признати таке, хоч, може, саме з цих думок і почалося моє перетворення у стандартну людину, якою я є нині, коли пишу ці рядки? Ні, я тоді мав пожадність до сприйняття світу та людей, мені тоді навіть хотілося покинути наше невелике й бліде місто, а податись у велике, щоб таки більше побачити й більше довідатися. “Не можна пропускати людей,— сказав я сам собі, дивлячись на заплутаного в дереві місяця,— від них треба вчитися й розучуватися...”

І після того вечора приснився мені сон. Снився корабель, що плив по чорному, як смола, морі, і по чардаку снували люди із чорними, як смола, обличчями. І були на тім кораблі тільки я пасажиром та й ще один — двоє білих серед негрів. Той другий пасажир стояв на палубі, вітер розвівав червоне кашне на його шиї, на голові в нього була синя, в’язана, як у дівчат, шапочка, а тіло покривала темна сутана, як у священика. На довершення того був він босий і, певне, мерз у ноги, бо переминався.

— Ви певні,— спитав я у нього,— що допливемо до берега?

Чоловік вийняв із рукава сутани підзорну трубу, я впізнав її, бо це була моя труба,