Костянтин Артемович Когтянц - Монети для патріарха

— І в старого того, і в диякона — в обох…

— Відрубане ліве вухо. Так ляхи карали. Якщо взяли зі зброєю, то на палю, якщо ж зброї не знайшли, але село причетне до повстання, то відрубували чоловікам ліве вухо.[41] Мовляв, якщо буде тут заворушення, то теж сядеш.

Лятавка здригнулася, як від удару.

— Не знала. Не знала.

Ільченко не вперше спіймав себе на думці, що одновухих багато. Схоже, всі, геть усі билися до останнього (сокира теж зброя)…

Але вголос він нічого не сказав. Інші також примовкли.

Мовчали довго. Вже й село залишилося далеко позаду, вже й кількох чоловіків оминули, які поверталися звідкілясь (усі одновухі), а все мовчали.

І домовчалися до ляхів.

На щастя, їх було лише троє.

Власне, у Мусія вистачило б витримки пропустити їх далі, хоча щось рвалося зсередини. Чого 6 це? Він не вперше бачив помічених.

Проте лях-пан був напідпитку, а пахолки — не такі, щоб могли його в чомусь переконати. І не намагалися.

Лише один, більш досвідчений, вхопив до рук старий бандолет[42] і взяв на приціл Мусія — впізнав найбільш небезпечного. Все-таки край не був повністю заспокоєний, і пану їздити лише з двома охоронцями було не зовсім безпечно.

Сердюк не залишився в боргу й зістрибнув на землю. Дуло бандолета супроводило його, але не більше. Імовірно, лях не знав того прийому, до якого бажав удатися Пройдисвіт. Ще в Барі його навчили.

Козак — цієї миті він відчував себе саме козаком Фастівського полку, бунтарем-паліївцем, а не сердюком з полку Бурляя — стримувався з останніх сил. Не можна ув’язуватися, не можна ризикувати гетьманським наказом, не можна…

Проте коли пан, посміхаючись, схопив Мар’яниного коня за вуздечку і спокійнісінько заявив: «Хлопка їде зі мною! — І навіть представився Мар’яні: — Пан Юзеф!» — Мусій крикнув.

Крикнув особливим чином, якого ще в Барі його навчили татари, так що коні — крім коня Люби — стали дибки. А бандолет вистрілив кудись угору.

Ільченко блискавично зірвав з плеча рушницю, клацнув курком та запобіжником.[43]

Водночас відчув, як з-за пояса щось щезло — а що саме, зрозумів, лише почувши ще одне клацання. Не втримався, на мить повернув голову, переконався, що в руці лятавки його ж пістоль, і знову прикипів поглядом до ворогів.

На довершення Богдан, який ішов пішки, скинув до плеча свою мисливську рушницю.

Трьом ляхам під трьома дулами нічого не світило — навіть враховуючи, що вони вважали противників звичайними людьми, тобто можна було чекати, що один з трьох стволів дасть осічку.

— За таке…

Пан не договорив. Люба змахнула нагайкою, яку все-таки взяла на хуторі, бо острогів на її ногах не було, і витягла пана по обличчю. (Мить тому Пройдисвіт поклявся б, що такою короткою нагайкою його не дістати.)

Точніше, не зовсім по обличчю — вбік полетів якийсь шматок, бризнула кров, і до Ільченка з деяким запізненням дійшло, що нагайка, як шабля, зрізала пану вухо. Ліве.

Пан не скрикнув, але… його мало не вхопив удар.

— Отой, що цілився в нас, віддає за це коня! — лятавка хитро вирішила проблему.

Дула рушниць супроводжували ляхів, бо двоє з вогнепальної зброї мали лише пістолі, та навіть якби третій устиг перезарядити бандолет, його далекобійність не набагато краща, аніж у пістоля.

— Вони вишлють погоню? — спитав Богдан, і до Мусія дійшло, що хлопець ще не брав участі у бою на смерть. Його навчали, причому непогано, але кров він ще не проливав — ані свою, ані ворожу.

Проте це було не останнє відкриття того дня, точніше, вже вечора.

Мар’яна з якоюсь силою просичала:

— І чого це ви полізли? Ну побувала б іще під одним, ну, може, під трьома. Не вперше! І якби її теж — також не померла б!

Вона вдарила коня нагайкою й поскакала вперед.

Сердюк розгублено дивився їй услід.

Богдан спробував догнати, але поки що це погано виходило.

— Моя помилка… — тихо вимовила лятавка.

— До чого тут ти? — не зрозумів Пройдисвіт.

— До того, що думала про… Богдана і про тебе.

Здалося Мусієві чи ні, що жінка запнулася перед іменем…

— Спробуй подивитися на все з її боку. Уявити, як з нею було.

Ільченко спробував. І відчув себе кепсько.

Заміж видали років у чотирнадцять-п’ятнадцять. Чоловік через місяць пішов у похід і пропав. Було б це в інший час — могла б вдруге вийти заміж, церква до таких випадків ставиться з розумінням. Але… Україна безперервно воює