Марина Соколян - Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва

отож бо й воно! — мстиво вищирився поет. — Продасть він вас, і оком не змигнете — це та панія з Бродів, якій я завинив три сонети і одну епіта… епіграму, чула від нього на якомусь гульбищі в сирійському посольстві.

— В си… де? — вразився Ян. Серце йому, через кепську каву, либонь, скинулось як ошпарене.

Поет, схоже, Янового відруху не помітив, продовжуючи цмулити пересолоджену каву з пластикового кухлика.

— Не журися, Янчику, — порадив він, — всі ми, жерці муз — запроданці. Одні дорожчі, другі дешевші… Повинна ж у нас бути професійна солідарність, ні? Купи мені ще кави, абощо…

Решту одкровень пропащого жерця муз Ян спромігся пустити повз вуха. На щастя, Левко був співрозмовником цілком самодостатнім і від аудиторії потребував хіба наявності. Ян тим часом мав нагоду спокійно поміркувати. Його шеф, значить, як і граф Ігнац, загруз у якомусь темному політичному багновищі… Цікаво, а чи знає він про клопіт свого інвестора із тим небіжчиком з Веженської? Ян відчув, як у нього помалу формується нагальна потреба перемовитись зі слідчим. Він вже, либонь, провів свою тематичну бесіду із тим навісним шляхтичем? То, може, розібрався нарешті, де тут хто?

Відпровадивши спохмурнілого поета зустріти неминуче в особі «злої жінки», ведучий, не зволікаючи, набрав Мартинів номер.

— Не зараз, — непривітно буркнув той, — в мене тут публічне шмагання намічається. Так що спи спокійно, дорогий товаришу… Ввечері поговоримо.

— Ну, тримайся, — побажав йому Ян.

«Шмагання» переважно означало бесіду з керівництвом. Що ж, це цілком поважна причина відправити всіх під три чорти. Отож, Янові лишалося іти додому і — чом би й ні? — «спати спокійно» хоч до самого вечора.

Міли вже, звісна річ, не було вдома. Вона ніколи не спізнювалася на свою секретарську службу. Вона взагалі все робила дбайливо й доладно, на відміну від нього, нечупари… Ян придушив роздратування в зародку, вчасно збагнувши, що, приховуючи від Міли свої походеньки, він нині намагається будь-яким коштом позбутися мимовільної провини.

Та ж нічого наче такого — просто гарна жінка, з якою є про що поговорити, на відміну від тої ж таки Міли. І все ж, розповідати про це якось не випадало.

На кухні знайшлися його улюблені млинці з грибами. І свіжа кава. І цидулка від Міли. «Добрий ранок, котику!» Ян тяжко зітхнув. Хіба ж вона винна, що він не має сили противитись спокусі… порозуміння? Чи й взагалі, спокусі як такій?

Слід було йти спати, доки провина не ковтнула його разом з капцями.

Сон видався чудний та бентежний — про старого небіжчика, який шукав, а все ніяк не міг вибрати собі пальто. Лея Браха, кравчиня з Йозефова, квапила його, просячи зробити вибір, доки не настала субота. Небіжчик лютився, але вибрати був не в спромозі… Маячня, словом, лиха й каламутна, по якій лишається хіба бридкий присмак та щирий подив.

Прокинувся Ян по обіді й решту дня вирішив збавити в темному кутку «Гладоморні», вдаючи з себе неприкаяний привид. В напівмороці господи особливо гостро тхнуло середньовіччям, а вечір, глевкий і попелястий, якраз налаштовував на похмурі споглядини. Озираючи відвідувачів, Ян мимохіть вдався до винайденої Леєю методи — умоглядне перевдягання зустрічних у якісь більш промовисті костюми. Оно сидять двоє кремезних дядьків, зосереджено поглинаючи пиво — їм би залізні кіраси городових, а шоломи з гребінцем якраз би покласти поряд, коло тлустих пивних гальб… Зажурено розглядає склянку сивий чоловік — він би дивився цілком інакше в оксамитній мантії з печаткою магістратського упорядника на шиї… А ось, гепнувши дверима, вдирається до господи лихий і суворий молодик — цьому би чорну інквізиторську рясу…

— Здоров, Мартине! — привітався Ян.

Лихий молодик буркнув щось невиразне і гепнувся поряд.

— Допекла мене вже ця триклята служба, — зізнався Мартин, — притулок виродків! Цирк на возі!

— Ну, е-ее… бачу, з повноцінним спілкуванням в тебе не склалося, — спостережливо виснував Ян. — А граф Ігнац? Невже не спромігся на дотепну бесіду?

— Відібрали в мене старого волоцюгу, — з журливою ніжністю відказав слідчий.

— І тепер твоє серце розбите… Але хто ж це тебе так? Лиха доля?

— Угу. Есбе.

Ян осудливо цикнув.

— Брутальні покидьки. А нащо він їм здався?

Мартин дратівливо пирхнув.

— Та сам подумай. Коли є підозра, що він самопалами з-під поли торгує, та ще й закордон, в обхід, так би мовити, національного інтересу… А я ж, вважай, все зібрав, покраяв та й поклав до їхніх зажерливих писків! І замість до ніг мені припасти за виконання їхньої ж роботи, мені ще й дорікають! Ну не дурня?!

— Не те слово, — зітхнув Ян. — Так що, виходить, це він і єврея закатрупив?

Слідчий втомлено затулив очі долонями.

— Не знаю. З тим Левіним взагалі якась маячня… Він, виявляється, непогано заробляв на цих своїх приватних уроках… А гроші потім, користуючись знайомством з банкіром, перераховував невідомокуди.

— Куди це — «невідомокуди»? — здивувався Ян.

Мартин глузливо посміявся.

— Знаєш, що таке банківська таємниця? Анонімний офшорний рахунок? Чув, може, неотесо?

Ведучий зневажливо повів плечима. Де вже йому, з його непоказним пожитком, дбати про такі матерії?

— Ну гаразд. Припустімо, банкір був потрібен Левінові для його сумнівних оборудок. Але навіщо, в такому разі, Левін був потрібен банкірові?

Слідчий заходився мацати по кишенях у пошуках цигарок. Ян скептично підняв брови, пам’ятаючи, що його товариш кинув курити більш як рік тому.

— Та знаєш… — непевно мовив Мартин, так нічого й не намацавши, — є одна річ, яку я не взяв до уваги. Шварценберг почав брати приватні уроки не до свого вояжу в Сирію, але після. Він оповів мені щось таке, від чого мені схотілося здати його не есбе, але доброму лікарю на шокову терапію. Мовби… мовби, світ має кілька прошарків і… — Мартин знов вирушив у подорож по кишенях, цього разу більш успішну, бо на світ божий з’явився пошарпаний записничок, — точніше, ось як він сказав: «Є чотири світи, що передують світу одвічному: Асія, Єцира, Брія та Ацилут. Кожен, хто здолав махсом, тваринну байдужість, перебуває в одному з цих світів, недосяжний для тих, що спинилися на іншому рівні». Якось, прийшовши до банку в справі, Левін згадав йому про своє захоплення, а там і про ці світи, як їх бачить каббалістична традиція… Банкір сприйняв його буквально. Він собі вирішив, що, вивчивши якихось там замовлянь, він стане недосяжним для своїх е-ее… недоброзичливців. Отаке. Хочеш вір, а хочеш — ні, але саме Шварценберг привів навчатися кількох своїх знайомців, котрих мучив той же клопіт.

На якусь хвильку запала мовчанка.

— Сумно це,