Марина Соколян - Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва

згортають кам’яні крила і незмигно споглядають звичну людську комедію, терпляче чекаючи, доки годинник на вежі гойднеться в інший бік, і почнеться друга дія.

Примарам старого міста не потрібні лорнети, їм здалеку видно, хто виконує ту чи іншу партію, хто грає добре, а хто фальшує.

Ось вибирається з дорогої машини подружня пара; молода красуня лагідно посміхається до чоловіка, спираючись на його руку, та, варто чоловікові відвернутись, як її гарний носик знуджено кривиться. Погано вбраний привид студента регоче і тицяє пальцем; дама-примара, проте, сумно хитає головою, шерхочучи імлистим криноліном.

Ось спиняються коло пишної ресторації двоє панів; розмова їхня тяжка для обох. Нараз один з панів кидає щось гостро і гнівно, обертаючись, аби йти геть; другий тупцяє на місці, кусаючи губу. Привид монаха весело ляскає чоловіка по плечі, ясно бачачи, що жити тому лишилось геть зовсім небагато.

Ось сидить у кав’ярні чолов’яга, вдаючи, ніби читає газету. Його погляд, проте, раз у раз ковзає за скло, щоб мимохідь озирнути вулицю навпроти. Чоловік, очевидячки, сидить у засідці, а гарненька офіціантка несе йому вже п’яту чашку кави. Примарні дітлахи кидають до питва примарний цукор, і чоловік кривиться, наосліп ковтнувши з чашки.

Ось біжить вулицею самотня заплакана дівчина. Її затишне, звичне щастя нині десь завіялося, шукаючи кращої долі, і нічим його не втримати, як не проси. Примарні коти шугають врізнобіч з-під її ніг, і дівчина мимохіть спотикається, ледь не зламавши хиткого підбора.

Ось ідуть собі двоє, захоплені містом, розмовою та один одним. Вона говорить мудро й доладно, він киває, посміхаючись, мовби кожнісіньке її слово робить його багатшим на мільйон. Вона дивиться на нього лагідно і ледь поблажливо, мовби на милого та здібного учня, чия наївність сама собою може правити за спокусу. Примари розступаються, даючи їм дорогу.

Лише похмурий старий із довгою клоччастою бородою проводжає цих двох несхвальним поглядом. Молодий чоловік на мить припиняє слухати свою чарівну супутницю та обертається за швидкоплинним рухом; ковзнувши очима по примарі старого, він потискає плечима і йде собі далі.

Попереду — довгий приємний вечір.

З неба сіється перший цієї зими сніг, сяючи добірними діамантами у світлі ліхтарів, які один за одним спалахують над містом.

* * *

ПЕРША ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Рав Амнон-саба, що сподобився найвищої мудрості, називав Моше людиною дзеркала, володарем відображення, бо той сам був спроможний випромінювати світло, відображаючи, як дзеркало, світло Творця. Ніхто з пророків не міг зрівнятись із ним, ніхто не досяг такого благочестя, однак навіть Моше, котрого кличуть іще чоловіком малхут, не зміг втриматись від спокуси.

Сказано в книзі Шмот, що отримав Моше посох Всесильного для здійснення знамення: «Вдар скелю, і витече з неї вода». Двічі вдарив скелю Моше, і сказав йому Творець: «Не для того вручив тобі посох Свій», — і відібрав його. В чому гріх Моше, тяжкий гріх, що не дозволив йому ввійти до Святої Землі?

Двічі скористався Моше посохом, викликавши до світу закарбоване в ньому Святе ім'я: вперше — дією, вдруге — словом. Свята таємниця, зодягнена в слова, дістає домішок нечистоти, а отже, призводить до збільшення зла у світі.

Не праведністю, але гріхом став я подібним до Моше. І знаю, що не ввійду до землі святої, але згину від тих таємниць, чия сутність — добро, та чиє здійснення обертається лихом.

* * *

Поет виник перед ним, наче чортик зі скриньки.

— Ба-ажур, хлопче! Пригостиш генія кавою?

Ян, занурений у сонну задуму, аж сахнувся з переляку. Було б чого лякатися, справді, — Левко Шах, як завше, п’яний і привітний. Поетова сорочка підбитим крилом стриміла з теплого светра, в очах світилося млисте натхнення. І все ж, було в тому видовищі щось демонічне, особливо ж, коли зважити на те, що постало воно о шостій ранку просто посеред порожньої вулиці.

Ведучий труснув головою, аби відігнати ману. Марна річ, звісно.

— Левку, — запротестував Ян, — чого не йдеш додому? Там уже тобі й кава, і чай з цукерками…

— Не можу, — підібравшись ближче, зізнався поет. — Я щойно з Бродів… А вдома спить одна зла жінка. Коли я її розбуджу, буде кта… каклі… катаклізма!

— Он воно що! — розкумекав Ян. — Ну а чого сам себе не пригостиш? Ще на тому тижні подруг якихось по рестораціях вигулював…

— Хто — я? — вищирився Левко Шах. — То вони мене вигулювали, коли хочеш знати.

Талант слід цінувати і е-ее… частувати. Кавою, приміром. А?

— Ну-у… — тут раптом Янові сяйнуло, що в нього вдома теж мешкає жінка, котрій, либонь, цікаво буде знати, де це він пропадав вчора ввечері перед чергуванням, — ну гаразд. Якщо ти, звісно, знайдеш бодай один відчинений о такій порі генделик…

Поет переможно крекнув і взявся показувати дорогу. Генделик і справді знайшовся, проте такий, до якого Ян за інших обставин ніколи й не зазирнув би — темний закамарок з тюлевими завісами і дешевим питвом.

— «Амур» працює цілодобово! — похвалився Левко.

— Хто? — отетерів його супутник.

— «Амур». Так зветься цей милий закапелочок.

— Чому — «Амур», заради всього святого?!

Левко Шах задумливо насупився.

— Ну бо… кохання — воно як дешевий коньяк, — знайшовся поет, — вставляє, як дурне, а по тому голову ломить, і сам не тямиш, яким робом опинився в чужому ліжку. Ха! Послухай, якого вірша я склав! Оце щойно в поїзді, про одну тут-во даму…

Ян замружився, передчуваючи тяжке випробування.

— Обіцянки в білянки

Манірно-оманні

Мов дурман сподіванки

Лимонної манни

Забаганки в білянки

Романно-рахманні —

Потурання до ранку

Розбещеній панні

Поет заплющив очі, насолоджуючись своїм шедевром.

— Це що? — обережно поцікавився ведучий. — Вправа для артикуляції?

Левко Шах розплющив одне око.

— Пф-ф, плебеї! — обурено мовив він. — Розжене вас Гадюка, будете знати!

— Чого б це йому? — здивувався Ян. — Гадюка любить нас як рідних… хоч і, бува, в неприродній спосіб.

— Ага,