Марина Соколян - Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва

дивуючись короткому полохливому поглядові, що кидає на нього чарівна кравчиня.

Молода жінка зникає, аби невдовзі повернутися з мідним глечиком та двома крихітними горнятками. Ян влаштовується на бурті подушок, Лея Браха — поруч, практично на підлозі, себто — на м’якому вишневому килимі. Її багряне вбрання контрастно вплітається у візерунок, і Ян вкотре вже ловить себе на тому, що ладен незмигно споглядати цей дивовижний ансамбль.

— Ви мали до мене якесь питання? — стиха промовляє жінка.

Ян змушений блимнути, щоб сконцентруватись.

— А. Так. Ви щойно досить дотепно розповіли про свою роботу… Ви, отже, допомагаєте людям розкривати правду чи… її приховувати?

Холодний, лукавий усміх. Вона потискає плечима, наповнюючи горнятка.

— Маєте рацію. Деякі речі неодмінно слід приховувати. Чи, принаймні, застосовувати щось інше, аби відволікти увагу від е-ее… негараздів. Ви, певне, знаєте, про що мова?

Ян киває.

— Один мій приятель, слідчий, зве таке заміщення бутафорією. Точне спостереження, як на мене.

— Отже — театр, — жвавішає Лея; на її щоках з’являються чарівні ямочки. — Я часто маю замовлення з опери. Професійні актори, проте, насправді вміють перевтілюватись. Ми ж, натомість, здатні зіграти лише себе — тобто, варіації на тему самих себе.

— Як у джазі…

— Як у джазі. Знаєте таку композицію Армстронга «Життя це…

— Кабаре!» — сміючись, підхоплює радіоведучий.

На мить їхні погляди перетинаються. Є у збігах щось від магії — в Яна навіть в очах заіскрило.

— А чи не здавалося вам дивним, — провадить далі господиня, — чому у снах ми іноді бачимо себе роздягненими або ж — у крамниці, заклопотаними вибором одягу?

— Якісь, як ви кажете, негаразди? У стосунках з е-ее… публікою?

— Так, і це теж, — зручніше влаштовуючись на подушці, киває Лея. — Окрім всього іншого, одяг — показник статусу, знак належності до певної спільноти та й цивілізації загалом. Наш прапор і наша броня.

— А що ж сталося з Адамом і Євою, коли ті усвідомили себе оголеними?

— Сором. Шок від провини. Не дивина — наша цивілізація загалом побудована на ганьбі та провині.

У запалі Ян ковтає кави і ледь не захлинається — вона міцна, не солоджена, та ще й приправлена якимись пекельними прянощами. Проте, навіть це йому до смаку. Нині йому подобається все без винятку.

— Отже ви знаєте, як приховувати провину? — цікавиться Ян.

Вона незворушно киває.

— Авжеж. Я б навіть сказала, що це… містить у собі певне задоволення.

Тяжко збагнути — про що вона. Та очі чарівної кравчині світяться зухвалою втіхою і якоюсь немовби обіцянкою, тож Ян не має жодної охоти заперечувати.

— Розкажіть, — просить він, — чи є щось спільне в тих людях, що приходять до вас замовити собі… нову варіацію?

— Гм, — вона потискає плечима, — може й так. Щойно в людини з’являється надлишок коштів, вона тут-таки намагається придбати собі щастя. Як правило, негаразди якраз і полягають в тому, що нам тяжко жити із самими собою. Тому при першій же оказії ми намагаємось внести правки. Оце, — чарівна кравчиня вказує на ряди вішачків, — окрім всього іншого, інструмент для редакції власної особистості. Досить часто в мене бувають ті люди, що їх прийнято кликати «публічними». Їм мало бути відомими, вони хочуть бути помітними, принадними, унікальними. Такими, яких легко запам’ятати. І увічнити в бронзі.

— Я на таких вдосталь надивився, — сміється Ян, — мовби бузкові окуляри чи помаранчева чуприна додають таланту. В нас на роботі — через одного такі. Зірка на зірці. Якась, словом, астрологія…

— У вас на роботі? — вражено питає Лея. — Отаке страшне діється в поліцейському відділку?

— Де? — не розуміє Ян. — Я, звісно, бував у поліції… але ж не скажеш, що я туди просто таки вчащаю!

Господиня «Корони» ошелешено дивиться на Яна.

— А де ж ви в такому разі працюєте?

— Я? Та ж на радіо. Радіо «Драйв», може чули?

Зненацька молода жінка ховає обличчя в руках і починає невтримно реготати.

— Так ви… Рейвах… Ян Рейвах? Ведучий «Нічниці»? — крізь сльози промовляє вона, — Господи, це ж треба таке!

Ян ніяково кахикає. Гарно бути знаменитістю, але раніше все якось миналось бодай без істеричного реготу.

— З вами все гаразд?

— Ой, та все добре, — витираючи очі, промовляє Лея. — Даруйте, не стрималась. Розумієте, я чомусь подумала, що ви з поліції — от і забиваю вам баки, як годиться…

— З е-ее… поліції? То ви гадаєте, полісменам уже час змінити гардероб?

— Ой, давно вже час, — усміхається кравчиня, — але ви мене не зрозуміли. Я ж бачила вас того дня, коли загинув Левін. Він жив тут просто поряд, я не могла не помітити…

Нараз розумова неміч відпускає сердешного ведучого. Звичайно ж, це була вона — молода жінка, що сторожко спостерігала за їхньою з Мартином розмовою коло будинку загиблого каббаліста.

— Я думала, що ви теж з поліції, — провадить далі Лея Браха. — А я ж, власне кажучи, чекала, коли вже хтось із них з’явиться на моєму порозі.

— Чому б це?

— Як це — чому? Яков Левін був мій сусід. Я приятелювала з його дружиною, — господиня кидає на нього гострий погляд, — поки вона була жива, певна річ.

— Ага! — велемовно виголошує Ян. Тепер він уже не знає — радіти йому чи журитися. Йому б зовсім не хотілося вплутувати цю чарівну леді до тої бридкої справи… — Я нікому не скажу.

Погляд її, важкий і теплий, пронизаний розумінням, глибоким і щирим, як у священика на сповіді. Зустріти таке в людині майже незнайомій — неймовірна рідкість, і Янові мимохіть перехоплює подих.

— Я вдячна вам, — тихо промовляє Лея Браха, — за таку неждану довіру. Мені, звісно, нема чого приховувати, але ж ви про це не знаєте!

— Знаю, — невідь чого заперечує Ян.

Його слова, не розважені, але щирі, лягають немов печать — на незриму угоду, що віднині пов’язує їх двох. Дивовижно, але ця вага видається Янові бажаною, наче давно обіцяна нагорода.

Ідучи додому, ведучий згадує, що за час своїх відвідин він так і не спромігся замовити костюм для імпрези. Посміхнувшись, Ян вирішує, що так навіть краще. Адже це — підстава повернутись.

Єцира

Коли дивитися вниз із вершечку вежі з годинником, можна побачити, що старе місто понад усе нагадує театр, де за поміст править центральний майдан, а висхідні кола високих стріх — за глядацькі лави. Той, для кого зводили цей театр, сидить собі в самотній недосяжності на найвищій вежі або й поготів, згубив уже десь свою контрамарку; інші глядачі, проте, ще й досі вчащають на виставу. Давні поцінувачі, вони всідаються над водостоками храмів,