Борис Левандовський - Бабай

«Я Антон мені 11 років. Коли мене привезли сюди мені тут теж не сподобалося. Тут на вікні ґрати і двері зачиняються на замок як у в’язниці. І ще я боюся засинати тому що завжди сняться погані сни. Хочу додому до Лилі і Кипариса. 14 жовтня 1982 року».

Назар переглянув ще кілька подібних послань.

А потім побачив одне, котре його навіть розвеселило:

«Усі ви боягузи і сикуни! Мені тут зовсім не страшно! Я не боюся, не боюся не боюся!»

Прочитавши всі послання, Назар знайшов зізнання в коханні безіменної дівчинки якомусь Дмитрикові, що знаходилося на задній зовнішній стінці шухляди, і його можна було побачити тільки одним чином — витягти шухляду цілком. Однак одразу з’ясувалося, що Назар був далеко не першим, хто його знайшов. Поруч зі зворушливим зізнанням іншою рукою і, мабуть, набагато пізніше, було дописано: «Потрахай мене». А трохи збоку знаходилася ще одна приписка: «ДМИТРИК — ЦЕ Я».

Назар засміявся, але відразу замовк. А потім цілу хвилину із шаленим калатанням серця сидів на ліжку, тримаючи шухляду на колінах. Усі голосні звуки ізолятор розламував так, що в Назара склалося враження, ніби одночасно із ним засміявся хтось іще.

Заспокоївшись, він перейшов до третьої «кабінки». Тут його увагу особливо привернуло послання, написане дуже акуратним почерком синьою кульковою ручкою:

«Усім привіт! Виявляється, нас тут ціла компанія, ха-ха! Мене звати Марина. Вчора мені виповнилося п’ятнадцять років — потрапити сюди було чудовим подарунком до дня народження… Здається, у мене щось із легенями. Я навіть не знаю, навіщо все це пишу, адже насправді мене ніхто не чує. Все це самообман. Ау? От, нікого. Мені теж тут трохи моторошно. Яка дурниця, навіщо писати? О! Привіт усім, хто прийде ПОТІМ! Так, і ще. Для чого тут на вікні ґрати — це камера для злочинців? Мене це теж шокувало (наприкінці почерк раптово утратив свою каліграфічну акуратність). Господи, тут цілий день нема з ким поговорити!!!»

В інших шухлядах Назара очікувала та ж картина: вони були заповнені посланнями давніх постояльців (точніше, підневільних ув’язнених) ізолятора, як древні скрижалі, що пронесли крізь час таємниці минулих поколінь. Поступово йому почало ввижатися, ніби він бачить безліч дитячих облич, які нашаровуються одне на одне, може вловити тихий шепіт десятків голосів, приглушених від страху й самотності, немовби весь ізолятор наповнився примарами. Примарами дітей, заточених у нього.

Саме це і вразило Назара — дивне, майже лякаюче зрушення часу, — коли він звернув увагу на дати, що стояли наприкінці деяких послань. Ті, кого він природно сприймав як своїх ровесників, уже давно перетворилися на дорослих людей. А дехто був навіть старшим за його батьків. І в той же час вони назавжди залишилися блукати в цих стінах такими ж зляканими дітьми, чиї послання з року в рік жили тут своїм химерним, загадковим життям.

Він переходив із однієї «кабінки» до іншої, запалюючи нові світильники і залишаючи ввімкненими ті, які запалював раніше, тому ізолятор набув похмуро-феєричного вигляду: у ньому не з’явилося навіть натяку на перенасичення яскравістю ламп, ніби кожна «кабінка» існувала сама по собі, утримуючи світло всередині. Ізолятор нагадував застиглий кадр із якогось фантастичного фільму про корабель прибульців, який зазнав катастрофи.

2

Читання послань так заворожило Назара, що він уже не звертав уваги на температуру, яка знову полізла вгору. Коли черга дійшла до останньої, восьмої «кабінки», його вже відчутно хитало. А коли хлопчик висунув шухляду із тумбочки, то через миготіння темних цяток у очах він лише за цілу хвилину збагнув, що напис, який він намагається прочитати, посланням не був.

У всякому разі, не був звичайним посланням.

Бука виліз, всіх злякав, Тоню з Дмитриком забрав. Знову він прийде, кудлатий, І задушить маму з татом… Світло ти не вимикай — Бо під ліжком є…

— Бабай… — вимовив уголос Назар очевидне закінчення, яке чи то навмисно, чи то з іншої причини не було дописане. А потім знову перечитав дивний віршик, який за ритмом чимось нагадував дитячу лічилку, де останнє слово звичайно голосно