Петро Михайлович Лущик - Поміж двох орлів

дощу і вже такого недалекого снігу. Зрештою, за винятком старшини, прості козаки потім мінялися житлом: ті, кому пощастило спати у будинках, змінювали тих, хто мерз під таким ненадійним навісом.

Хоч із приходом козаків під рукою Сигізмунда III Вази зібралося більше сорока тисяч озброєних вояків, тим не менше король остаточно вирішив принаймні до весни відкласти штурм смоленської фортеці. Він бачив, що прибулі запорожці здатні розкусити цей міцний горішок, але не хотів, щоб будь-хто приписав взяття фортеці не йому. Отже війська залишилися на місці, готуючись до тривалої облоги. Разом з тим із дозволу короля гетьман Жолкевський відправив у Ригу невеликий загін, завданням якого було доставити в табір мортири.

Тарас Сопоха не був посвячений в інтриги, що панували у польському таборі. Його сотня успішно підготувала один з п’ятьох редутів, після чого поступилася іншій сотні, а воїни ротмістра Роговського відправилися на постій, що межував із табором козаків.

Тим часом життя поволі налагоджувалося. Три фальконети[23] час від часу пострілювали по фортеці (правда, відчутної користі від такої стрільби не було). Десь наприкінці жовтня випав перший сніг. Хоч він одразу і розтанув, але це для природи стало своєрідною межею: теплі дні вже не повернулися. Лише тепер Тарас зрозумів, що одяг гайдука, яким він так пишався, зовсім не пристосований до московських холодів. Правда, чорна шапка і синій жупан були досить-таки теплими, зате рейтузи і легкі черевики виявилися геть холодними. Щоб хоч якось зігрітися, Тарас скористався порадою старших товаришів (яким мороз дошкуляв не менше, навіть десятнику Сідельнику, хоч він був Морозом) і натягнув під червоні рейтузи ще одні. Із якоїсь полотнини зробили собі онучі і так сподівалися перебути зиму.

Тарас виконував усю чорнову роботу і взагалі був на побігеньках. Але хлопець цьому не противився. По-перше, він був наймолодший у сотні, а може, й в усьому таборі, а по-друге, його робота виявилася не така вже й важка: то дров принести для пічки, то води з Дніпра. З водою доводилося йти повз стан козаків. Вони вільно розташувалися у відведених їм будинках, спокійно спостерігали за намаганням поляків створити більш-менш організовану блокаду фортеці. Зрештою це їм набридло, і вони не повертали голови навіть тоді, коли Жолкевський дозволив вистрелити по фортеці один чи два рази.

Козаки вже помітили меткого гайдука, що мало не щодня ходив повз них по воду. Якось на початку листопада хлопця, що саме повертався з двома відрами, гукнули. Він поставив важкі відра на землю і огледівся. Козаки, що оточили великий казан, від якого пахло чимось смачним і дуже знайомим, махали до нього руками, кличучи до себе. Тарас довго не думав, узяв відра і підійшов до козаків.

Навколо казана зібралася їх із десяток. Серед них були різного віку — від юнаків приблизно таких, як Тарас, до літнього, могутньої статури велетня із довгим оселедцем на блискучому черепі.

— Ляше, чи не позичиш нам води? А то наша тетеря[24], дивись, підгорить, — звернувся до Тараса найстарший.

Від несподіванки Сопоха застиг із відкритим ротом.

— Ти хоч по-нашому говориш? — засумнівався козак. — Чи тільки «пшекаєш»?

— Говорю... — нарешті знайшовся відповісти Тарас.

— Та ти не лях? — засумнівався велетень.

— Ні.

— Наш, чи що?

— Напевне...

— Православний?

— Так.

— Ану, перехрестись!

Тарас поставив на землю відра, зняв шапку і тричі перехрестився.

— Ти диви, точно наш! Звідки ти опинився серед ляхів? — запитав найстарший. Але тут його перебив інший козак, що, видно, був кухарем.

— Наш — не наш, але тетеря згорить точно, — сказав він і, повернувшись до Тараса, запитав: — То позичиш відро води?

— Авжеж, беріть, я ще принесу! — з готовністю відказав хлопець.

Кухар підхопив відро з водою і вилив майже всю її в казан.

— Джуро! — покликав найстарший ровесника Тараса. — Бери відро нашого нового товариша і ще одне своє й бігом до річки! А ми тим часом пригостимо нашого гостя ним же врятованою тетерею.

— Не так швидко, товариство! — охолодив його запал кухар. — Треба щоб вода закипіла.

— Тоді у нас ще є час. Ти нікуди не спішиш, чи також обід підгоряє? — поцікавився найстарший.

— Та ні, ми вже попоїли. Я ніс воду — помити посуд, — відповів Тарас.

— Тоді приєднуйся до нашого товариства!

Тарас обережно, щоб нікого не зачепити, сів на звільнене місце на колоді.

— Тебе як звати?

— Тарас.

— А прізвище є?

— Сопоха.

— Не годиться, — скривився старший.

— Чому? — здивувався хлопець.

— На Січі кожен козак бере нове прізвище.

— А ім’я не міняєте?

— Ім’я тобі дали при хрещенні, отож воно святе. А прізвище кожен обирає сам, або його тобі дає товариство. Ось мене, приміром, звати Охрім Іскра.

— Чому Іскра? — запитав Тарас.

— О, це довга історія! — вдоволено відказав Охрім, видно, втішений тим, що цей юнак зацікавився його історією (а може, просто був балакучим).

— Та, гадаю, часу стачить, поки наш джура принесе води...

Охрім Іскра здивовано подивився на Тараса і зареготав. За ним засміялися й інші.

— Ну, тоді слухай, якщо вже такий! — сказав Іскра. — Ти звідки сам?

— З-під Жовкви.

— А більші міста у вас є? Бо ми народ нетутешній і далі, ніж до Варни,