Петро Михайлович Лущик - Поміж двох орлів

шароварів і світлої сорочки у нього більше нічого не було) а тут воїни мали чоботи і високу шапку-кучму. Незважаючи на досить-таки прохолодну погоду, лише на деяких гайдуки запримітили легкі камізельки. Кожен прибулий мав рушницю і шаблю.

Основна маса прибулого війська була пішою, але зліва виділялися і вершники.

Все це гайдуки оцінили вже пізніше, а зараз ними рухала цікавість: хто це?

Її задовільнив ротмістр.

— Це на допомогу їх королівській величності прибули козаки Олевченка[22], — повідомив Роговський.

— Звідки? — поцікавився Сідельник.

— Із Запоріжжя.

Це слово Тарасові, як і більшості гайдуків, нічого не говорило. Вони лише зрозуміли, що прибула досить суттєва допомога.

А козаки, не доходячи якихось ста кроків, зупинилися, виконуючи чиюсь команду. Тарас бачив, як від вершників відділився невеликий загін і повагом рушив до будинку, де розташувався король Сигізмунд. Вершники проїхали мимо того місця, де застигли вражені гайдуки Роговського. Це була козацька старшина на чолі з гетьманом Олевченком. Сам гетьман виявився ще досить-таки молодим і відрізнявся від своїх супутників лише пишнішим одягом і густішими рудими вусами. Інша старшина була йому під стать (лише один був значно старший).

Козаки під’їхали до будинку, де чекав король Польщі, спішилися, і Олевченко у супроводі двох старшин не зупиняючись зайшов усередину. Що було далі, гайдуки не бачили — ротмістр Роговський наказав повернутися до роботи. Так під мовчазні погляди прибулих козаків продовжувалося спорудження редутів.

А козацька старшина вклонилася королю Сигізмунду III, чим одразу сподобалася його величності. На мовчазне запитання Станіслава Жолкевського король пояснив, що ще з Кракова відправив на Запоріжжя листа з пропозицією приєднатися до його війська.

— Скільки козаків ви привели? — запитав Сигізмунд.

— Тридцять тисяч, ваша величносте! — повідомив Богдан Олевченко. — В основному, це піші воїни, але зі мною також дві тисячі кінноти. Ми готові пристати під ваше командування, ваша величносте!

— Саме про це ми й радимося тут, — відповів король. — Представте ваших старшин!

— Так, ваша величносте! Це — полковники Андрій Наливайко та Іван Сидорко.

Почувши перше прізвище, Станіслав Жолкевський схмурнів і уважніше придивився до молодшого полковника. У ньому він намагався розпізнати риси Северина Наливайка, що він їх запам’ятав, коли вони бачилися вперше і востаннє. Після того як повстання черні було придушене, а ватажок виданий Жолкевському, їхні шляхи розійшлися. Станіслава Жолкевського чекала королівська опала, будівництво Жовкви і київське воєводство; Северина Наливайка чекала диба.

Але у погляді полковника не було тієї незалежності, що межувала з нахабністю, як у Северина, і польний гетьман врешті заспокоївся. Правда, про себе вирішив триматися од козаків подалі. Не виключено, що хтось із них знає, хто такий гетьман Жолкевський і який він має стосунок до придушення повстання тринадцять років тому.

— Коли штурмуємо фортецю? — запитав Олевченко.

Король Сигізмунд спохмурнів.

— На жаль, військова рада пристала на думку польного гетьмана Жолкевського і вирішила не штурмувати фортецю, а заморити її облогою і постійними обстрілами, — сказав він.

Почувши прізвище Жолкевського, козаки неначе зняли з облич маску добродушності. Це сталося так несподівано, що присутні переглянулися між собою. А Богдан Олевченко, неначе нічого не сталося, мовив:

— Козаки воліли б негайно взяти штурмом Смоленськ і ще до зими увійти у Москву. Якщо ж пан гетьман вирішив мерзнути під фортецею, — то ми вам не товариші. Козаки воліють штурмувати супротивника, а не морити його голодом.

— Ви покидаєте Смоленськ? — стривожено запитав Сигізмунд.

— Ми залишаємось, — заспокоїв його Олевченко. — Залишаємось і чекатимемо наказу вашої величності на штурм. А зараз пробачте, ваша величносте, нам потрібно розташувати козацьке товариство. Ми мусимо покинути вас.

Після цих слів старшина знову поклонилася і покинула кімнату. Деякий час шляхта мовчала. Мовчанку порушив Жолкевський.

— Ваша величносте, навіщо нам ці «грицьки»? — запитав він.

— Ваша милосте, ви ж самі переконали товариство, що самим штурмом смоленську фортецю нам не взяти, — відказав Сигізмунд III. — Тридцять тисяч добрих воїнів, якими по правді є козаки, ніколи нам не зашкодять.

— Що ви їм пообіцяли?

— Себто? — не зрозумів король.

— Не думаю, що нащадки Вишневецького прибули сюди просто так, із безкорисливого бажання допомогти вашій величності.

Сигізмунд, котрому не сподобався сам тон запитання польного гетьмана, тим не менше спокійно пояснив:

— Чернігів та Новгород-Сіверський.

Присутні подивовано подивилися на короля. Хто-хто, а вони знали, що обидва міста, які великодушно «віддав» запорожцям Сигізмунд Ваза, ось уже сто років належать Московії. Навіть після того, як Гришка Отреп’єв захопив Сіверську землю, туди повернулася яка-не-яка слабка, але все ж московська влада. Станіслав Жолкевський навіть захопився мудрістю короля: якщо козаки захоплять міста, то, як вірнопіддані Корони, передадуть їх Речі Посполитій; якщо ж зламають зуби, то Сигізмунд просто отримає побитих козаків. В обох випадках Корона виграє.

Польний гетьман зустрівся поглядом із королем і ледь помітно кивнув головою. У відповідь Сигізмунд також кивнув і розпустив раду.

Гетьман одразу поїхав до себе у монастир. Хоч король зробив усе, щоб жодна ідея його не була підтримана, Жолкевський все ж пам’ятав, що саме на ньому лежить відповідальність за всю московську компанію, тому через своїх людей він знав про всі події у таборі. Ротмістри Васичинський та Дунковський постійно приносили відомості про стан війська. Йому повідомили про те, що запорізькі козаки розташувалися поблизу монастиря Святого Духа. Найперше вони запалили численні багаття, на які поставили величезні казани. Невдовзі по всьому табору рознісся спокусливий запах чогось смачного. Підкріпившись з дороги, козаки розбрелися по вцілілих будинках, а оскільки їх на всіх не вистачило, решта звела привезені із собою намети. Вони хоч і не гріли, та все ж захищали від