Юрій Оліферович Збанацький - Курячий бог

Сергійко майже вороже зиркнув на бутерброди з маслом, на пересохлі цеглинки мармеладу. І відступив за Ігоря.

— Бери, Сергію, поїж трохи, — після хвилинного вагання запропонував і чубатий.

Але вони не знали Сергійка. Якраз він стане їсти бутерброди, що принесла людина, яка вчора так галасувала на березі. Біля пам'ятника загиблим морякам. Сергійко тоді зрозумів, що вона нехороша дівчина. І той моряк, що був розстріляний фашистами, і довгов'язий дядечко казали, що вона нерозумна дівчина.

І товаришувала вона з такими ж — нерозчесаними і бородатими.

— Вибачай, Сергійку, не маю нічого кращого, — ображено скривилася Льоля.

— Не хочу… — мало не крикнув Сергійко.

— Диви, який він у тебе норовистий,

— І не норовистий. А тільки не хочу ваших бутербродиків… І презирливо видивився на дівчину. Ігор сміявся самими очима.

— Ого, яке воно!

— Ми з Сергієм люди принципові.

Льоля рвучко загорнула свій гостинець у газету.

— Як хочете.

І пішла до дівчачого табору.

— Ти сьогодні йдеш на виноградник?

Вона зупинилась, повернула в їхній бік голову.

— На жаль… Мушу йти в селище. На пошту…

Ігор нічого їй не сказав. Незалежно і гордовито вона попрямувала на дівочу половину. Весело й дзвінко застріляли умивальники.

Зі сміхом та пересміхом хлопці закінчували, ранкове вмивання.

Сергійкові не треба було довго збиратись. Все його господарство — жменька курячих богів — було при ньому, в кишені. Він не запитав у Ігоря — куди йти, чого йти. Він: завжди був готовий у дорогу. Адже він тепер вільний мандрівник.

Хлопці та дівчата, перемовляючись і жартуючи, витяглися журавлиним шнуром, петляли по гірській стежці. Ранкове море то ховалося за кам'яними брилами, то знову з'являлось, привабливе, золотаво-синє. Кораблі, великі і маленькі, поспішали кудись за обрій, губилися в прозорій імлі. Чайки, малюсінькі, схожі на метеликів, вилися ближче до берега, припадали грудьми до сонячної доріжки, мов до світла гарячої лампи. Білими кульбабами пропливали по небу хмарки, шукали собі пристановища. На широкій, зеленаво-жовтій поляні розсипалась отара овець — білі, чорні, рудуваті. Побіля них, ліниво опустивши хвости, снували страшні вовкодави. Старий чабан застиг кам'яною статуєю посеред отари. Сергійко придивлявся пильно: а де ж Михайло, чабанів підпасич? Не видно. Може, спить ще Михайло, а може, подався куди, адже він невтомний і на всяке діло його вистачає.

Проходять повз високу гору. Вона сіра, подзьобана упадинами, посічена рівчаками, гола, тільки подекуди на важких виступах причепились до кам'яної тверді карачкуваті деревця, перелякано дивляться вниз — звідтіля зірвешся, то й гілок не позбираєш. Мітелки жовтої трави подекуди ліпляться до крутих стін скелі, тремтять з остраху. У високості ширококрилий орел гордо кружляє, хазяйновито оглядає свої володіння.

Хлопці й дівчата балакають про своє. Сергійко зрозумів з тих розмов, що їм уже скоро треба кидати парусинове місто та повертатись до інституту, братися за науку. А тут, на березі моря, почалися саме дні такі ласкаві та погожі, сезон бархатний у розпалі. І виноград у радгоспі визрів такий буйний та гронистий, що хтозна і коли його тут визбирають і хто визбирає…

— Он, дивіться! Дивіться!

Всі до одного спинились на стежці. Задерли голови вгору, пронизують очима гірську вершину.

— Ось він! Та який рогатий!

— Де? Де ти бачиш?

Сергійко, тамуючи перестук серця, й собі дивився на гірську вершину.

— А що там?

— Дикий козел! Он, бачиш, стоїть на виступі.

Сергійко нічого не бачив. А йому дуже хотілося побачити дикого козлика. От було б що розповідати в садочку!

— Сховався…

— Бо ж підняли галас…

Студенти рушають, а Сергійко ще довго не може відірвати очей від мовчазної скелі. Йому дуже прикро: мав таку нагоду — і не побачив.

— Ще побачиш, — розважав його Ігор. — Пішли…

Стежка повилася впиз. А скоро і виноградники завиднілися. Біліли кілочки. Від кілка до кілка — дроти посновані. А на дротах важке зелене вруно. Грона звисають до самої землі — золотисті, зелені, фіолетові…

Але їх побачив Сергійко лише тоді, коли студенти стали до роботи. Ігор відразу ж найбільший та найдостигліший кетяг відтяв ножем від лозини, ретельно і довго мив його, відкрутивши тут же на виноградному полі заржавілого крана. І тільки тоді подав Сергійкові.

— Ласуй, Сергію. Дуже корисно натщесерце. Знаєш, скільки в ньому вітамінів?

Сергійко старанно відщипував виноградину за випоградиною. І перш ніж вкинути до рота, пильно придивлявся — дуже йому хотілося побачити: а де ж вони ховаються, ті вітаміни? Потім збагнув, що вітаміни — це є не що інше, як дрібнюсінькі зернятка, пильнував, щоб жодне з них не загубилося, хоч їсти виноград з насінням було й не дуже приємно. Та нічого не вдієш, мусиш їсти, коли вони такі корисні.

Котрась із дівчат про ті вітаміни була зовсім іншої думки. Вона попередила, щоб не їв зернят, бо можна апендицит підхопити. Про апендицит Сергійко чув. Його можна було позбавитись лише тоді, коли тобі живота розпорють, щоб апендицита викинути. І він якийсь час мовчки роздумував: кому ж вірити? Та швидко зміркував, що дівчина з нього просто покепкувала — всі вони такі, дівчата, тільки й знають кепкувати з хлопців! — та й знову почав старанно перелічувати зубами соковиті виноградини.

Не помітив, коли до нього Ігор підійшов. А з ним — коренастий дядько. Сергійко впізнав його з першого погляду. Це ж той самий моряк, якого німці убили!

А він узяв та й