Андрій Левицький - Сонячна магія

кухню. Там кілька кухарчуків, стоячи спиною до дверей, під орудою дебелого кухаря щось нарізували, чистили та фарширували. Поряд на плиті шкварчали пательні та булькав суп у великій каструлі. Приміщення повнилося парою, постаті в білих фартухах ледве мріли в ній.

— Давай! — прошепотіла Кукса й навшпиньки рушила далі. У кінці коридору донизу вели кам’яні сходи.

— Спускаймося.

Проноза не почула відповіді, озирнулася й не побачила Бобрика. Він зник.

* * *

На далекій околиці Літона, там, де починався шлях до океанського узбережжя та портового Улову, розкинувся великий ринок. Тут купували та продавали різний крам не лише городяни, сюди з’їздилася безліч купців із інших місць. Придбати на ринку можна було що завгодно — починаючи від зброї та закінчуючи різними засобами пересування на кшталт возів і візків. Ятки й крамниці тяглися довгими рядами, але не врізнобій. Продавці подібного краму намагалися триматися разом, щоб збивати одне одному ціну та переманювати покупців. Тому тут були Зброярський, Гончарний, Мисливський, Винний і навіть Сміттєвий ряди, де лахмітники й не надто щасливі лихварі торгували всілякою нікчемною мізерією — старим одягом, побитим посудом і дірками від бубликів.

Того ранку, коли Мармадуків фургон із жабуром і сонним Паком Спритником виїхав із задніх воріт королівського палацу, до ринку пішки наближалися два чоловіки. Це були бунтівники, що збиралися скинути графа з чаклуном, — начальник палацової варти Жур Харлик і переможець безлічі турнірів, убивця дюжини драконів і рятівник одинадцяти принцес, славетний лицар Боден Девідсон. Лицар, високий чоловік із товстими, як стовбури дерев, руками, повільно й важко переставляв ноги в дорожній куряві. Рухливіший Жур то виривався вперед, те повертався й іноді починав схвильовано бігати навколо Девідсона.

— Ви б поквапилися! — нарешті мовив він, коли попереду вже завиднілись ринкові ятки. — Нілсон, певне, давно чекає.

Напередодні вночі, по нараді в домі лихваря, бунтівники розійшлися спати, однак домовилися зустрітись вранці просто на ринку. Нілсон мусив прийти раніше й вибрати для лицаря обладунки, в яких той збирався битися з графом Сокольником.

Девідсон розтулив був рота, збираючись відповісти, зробив кілька кроків — і знову стулив, так нічого й не сказавши. Як і жабурові Топу, слова давалися йому важко, бідолаха взагалі волів не розмовляти, а просто бити по головах мечем чи хоча б списом.

Сонце ставало дедалі яскравіше, здійнята важкими чобітьми лицаря пилюка муляла очі.

— Хух, прийшли нарешті, — мовив Жур, коли змовники нарешті дісталися до крайніх яток. Він витер чоло долонею та озирнувся. — Так, і куди нам тепер?

Голова Бодена Девідсона повільно повернулася і ледь опустилась. Боден глянув на Харлика й поволі зморщив чоло.

— Куди-и? — промовив лицар низьким голосом. — Я не зна-аю… — у розмові він завжди розтягував звуки, що давало зайвий час, аби обміркувати наступне слово.

— Ну як же, любий мій? Якщо Нілсон купує зброю, то нам потрібно в… — Харлик, який давно втратив надію, що в лицаря будь-коли розів’ється кмітливість, багатозначно замовк.

Але Девідсон теж мовчав і лише тупо дивився в перенісся Жура.

— Об-ла-дун-ки… — по складах повторив той. — Зброя, це що?

— Що? — здивовано повторив Боден Девідсон. — Зброя? А-а-а… — він ляснув по своїх плечах, приклав долоні до грудей, а по тому почав поплескувати себе по голові, ніби зображаючи напліччя, нагрудник і шолом… — Такі, а-а-а… штуки…

— Атож, атож, такі штуки, — Харлик нетерпляче підскочив, знизу вгору намагаючись зазирнути в позбавлені й тіні думки ясні очі лицаря. — Штуки, що…

— Які-і… — тягнув Девідсон, не відриваючи долоні від чола.

— От-от, штуки, що…

— А-а-а… — широке червоне обличчя Бодена спотворилося від напруги. — Яа-ак залізна одежа-а?

— Ну так, так, так! — закричав Жур. — До деякої міри ми це так і можемо назвати — залізним одягом. Але зараз не це важливо. Нам треба йти в…

Боден опустив руки і з радісною посмішкою дитини, що нарешті впоралася зі складним завданням, вигукнув:

— Одежний ряд!

— Хух… — видихнув Жур. Він стомлено зсутулився й почав у тузі колупати землю носком чобота. — Ні, любий мій. Обладунки — це не стільки одяг, скільки захисна зброя. Вони продаються в Зброярському ряду.

— Не-евже… — протягнув Девідсон і здивовано розвів руками. — Ну, ти подума-ай…

— Ну гаразд, годі, ходімо вже, — Харлик роздратовано підштовхнув лицаря вперед.

Між ятками товклося безліч люду. Боден Девідсон, не звертаючи ні на кого анінайменшої уваги, розмірено тупотів уперед. На лотках лежали щити, мечі, списи, кийки, ножі та луки. Цілі вітрини було віддано під заморські арбалети й самостріли, на спеціальних підпірках висіли обладунки. Боден повільно крутив головою зліва направо, й очі його похмуро поблискували, коли він розглядав зброю. Жур прилаштувався позаду, даючи лицарю змогу розштовхувати натовп могутніми грудьми, й теж роззирався навсібіч, але не на крам, а на покупців, намагаючись вгледіти лихваря.