Андрій Левицький - Сонячна магія

працює вночі, але може іноді придатися і вдень. Хоча вдень вона значно слабкіша. То що ж сталося?

— У тебе з очей раптом вдарило таке яскраве світло… Двох гончаків спалило дощенту, а двох кудись віднесло. Але тебе й саму підкинуло, і ти вдарилася головою об стелю, так сильно… Я думав, вона в тебе трісне. Але тріснула стеля. Ну, а потім я тебе взяв і потяг звідтіля, поки ті двоє псів, що начебто залишилися живі, не повернулися.

— Голова в мене не тріснула, — повідомила Проноза, підводячись. — Тому що голова — моє найсильніше місце. А взагалі, мені все це набридло! Стараєшся, працюєш, а тут ні з якого дива з’являються якісь псюри та починають кусатися! Звідки вони взагалі взялися?

Бобрик знизав плечима.

— Може, Мармадук?..

— Атож, можливо, — Кукса раптом тупнула ногою і рішуче підтягла порвану спідницю. — Я жодного разу в житті не втрачала свідомості, а тут двічі поспіль! Це просто неподобство! Ти, Бобрику, як хочеш, а я йду в палац. Таке легеньке завдання — витягти Спритника, а я ніяк не можу впоратися!

Людей на вулицях було зовсім мало — дорогою Проноза з Бобриком зустріли всього три вози, на яких городяни цілими родинами їхали геть із Літона.

Вони вирішили, що нема рації підходити до палацу з парадного входу, а треба спробувати зайти з тилу, й рушили в обхід. Коли вже майже прийшли, Бобрик раптом відсахнувся й потяг Куксу за собою. Вони відскочили та присіли, сховалися в кущах, які росли обабіч дороги.

— Дивися, дивись… — хлопчисько вказав на запряжений парою чорних коней фургон, що також їхав геть від палацу. — Це ж чаклун там сидить!

Справді, на облучку сидів Мармадук, якого навіть здалека легко було впізнати по строкатій, немов у клоуна, одежі.

— А добряче я йому тоді каменюкою засвітив, — похвалився Бобрик. — Бац!

— Куди це він зібрався? — пробурмотіла Проноза, не слухаючи його. — І хто там ще їде в його фургоні?

Але віконця фургона були зсередини затулені чорними фіранками, які не давали змоги розгледіти пасажирів.

Вони провели фургон поглядом і рушили далі, до вузьких воріт у кам’яній стіні задньої частини палацу. Біля воріт чергували двоє стражників, а по обидва боки вздовж стіни були густі зарості ожини.

— Будемо битися? — діловито запропонував Бобрик. — Я візьму камінь…

Кукса похитала головою.

— А якщо вони здіймуть галас? Побити ми їх поб’ємо, але можуть прибігти інші, а я зараз не в найкращій формі. Ні, краще зробимо інакше.

Вона потягла Бобрика за комір. На такій відстані, з якої стражники не могли їх побачили, вони швидко перебігли відкритий простір і пірнули в ожинові зарості. Сонце вже стояло високо, у кущах було задушливо, голосно дзижчали бджоли. Проноза наблизилась до самої стіни, змотала з пояса пружинний шнур, гарненько прицілилася та кинула «кішку». Один із гаків зачепився, Проноза, як завше, посмикала, щоб перевірити міцність.

— Ну гаразд, — кинула вона. — Ти поки побудь тут…

Бобрик ображено насупився.

— Знову ти за своє? Я чоловік і не можу відпустити тебе у вороже лігвисько саму. Взагалі я мушу лізти першим.

— Дівчатам слід поступатися, — тупнула ногою Кукса. — Та й навіщо ти мені там потрібен? Я сама тихо проберуся, а з тобою…

— Я теж тихо проберуся! — обурено закричав хлопчисько, так що навіть зграйка бджіл здійнялася в повітря, налякана його лементом. — Я ж спритний, я ж…

— Тільки не кричи! Стражники зараз прибіжать. Добре, не хочеш залишатися, ходімо разом. Але я перша, зрозумів? А інакше взагалі з собою не візьму!

Набурмосений Бобрик якусь мить обмірковував сказане.

— Хай уже буде по-твоєму, — нарешті знехотя озвався він, — пропускаю тебе вперед. Але ти нічого такого не думай, це я просто з ввічливості, тому що звик до жіноцтва ставитися з повагою.

— А я нічого й не думаю, — Проноза схопилася за шнур і, спритно перебираючи руками, почала швидко лізти вгору.

По інший бік стояло кілька возів із сіном. Поруч — стайня з розчиненими ворітьми. Всередині хтось ходив, іноді звідти долинало іржання.

Кукса з Бобриком перебігли подвір’я і опинилися біля відчинених дверей, з яких смачно пахло. Бобрик голосно втягнув носом повітря й проковтнув слину.

— Млинці… — замріяно простогнав бідолаха. — 3 яблуками… А ще… Зараз… Ще пиріжки з м’ясом, варені яйця, фруктовий салат і перловка… Тьху, перловка!

— А я люблю, — зітхнула Проноза. — Добре, не відволікайся. Ходімо.

Вони вступили до широкого коридору, по один бік якого було кілька дверей. Найближчі були відчинені. Кукса пройшла вздовж стіни, обережно зазирнула туди й побачила