Януш Пшимановський - Витівки Йонатана Коота

— Або мимоволі натиснув вимикач, або висмикнувся на ходу шнур. Отака лемішка виходить. Про найважливіше і не взнаємо.

— Чого ти так думаєш? Може, якраз нічого важливого й не буде. — Ерик намагався потішити зажуреного приятеля.

— Ні,— похитав головою Йонатан. — Дуже важливе. Ти чув, що панна Лоліта виспівувала?

— Якусь колискову із закидами на твою адресу.

— Ніяка то не колискова, а закодований сигнал, тобто…

— Кот, — швидко вставив Повзик, демонструючи тим самим, що чогось-таки навчився під мостом від міліціонера Войтасика.

— Код, — поправив капітан. — У кінці літера «д», як у слові «диверсія» на початку.

— Лоліта — диверсантка?

— Ні. Просто з цієї пісеньки директор зрозумів, що телефонують від когось із його начальства, із списку А.

— Хіба може бути хтось іще над директором? — наївно спитав вихований у лісі Ерик.

— Го-го-го! — хитнув головою Йонатан і, не вдаючись до подальших подробиць, пояснив: — Вона брала звук А в тональності «до» і довго тягнула. Мабуть, або віце-міністр, або навіть…

Повзик з відкритим дзьобом чекав закінчення фрази і, не дочекавшись, повторив:

— Або навіть…

— Не будемо забігати в наших припущеннях надто далеко. Зупинимось на віце-міністрові. Що він міг Спритеку сказати? Чого від нього хотів?

Капітан Коот вийшов на самісінький берег, подивився на річку, чи часом не вертається Бікі, потім глянув на верхівку тополі, з якої сьогодні вранці перед початком операції вивчав територію заводу.

— Хочеш вилізти і подивитись? — спитав Ерик.

— Надто ризиковано. Люди інспектора Новака напевне контролюють всю околицю, і моя поява на верхівці дерева викличе в них підозру.

— Боїшся?

— Боюся викрити вашу схованку, тим більше що запасної в нас немає.

— Я знаю одне таке місце в лісі, де нас ніхто не знайде.

Ми не можемо звідси піти, поки рядовий Бікі не повернеться з розвідки.

— Тоді, може я…

— Гаразд, рядовий Повзику. Якщо зголошуєтесь іти добровольцем, наказую вам пролетіти над підприємством, перевірити, чи все вони там розплутали, і зразу ж летіти назад. Виконуючи завдання, найкраще буде вдавати із себе звичайного горобця.

Крилатий злетів і зник за деревами. Коли затих посвист його крил, Йонатан ліг і обняв лапами свій позначений шрамами лоб. Тепер одразу стало видно, що це старий посивілий кіт, у якого було важке дитинство і нелегка молодість і якому на старості літ усміхнулася доля, подарувавши двох вірних приятелів. І все було б гаразд, якби та ж таки доля не підставила ногу, завдавши поразки в першій спільній операції.

Простим десантником бути легше, йому ніхто не дорікне, коли щось не так, а от командирові програвати не можна — адже він втратить симпатії і вірність своїх підлеглих.

Отож чи варто підхоплюватися, ставати струнко й настовбурчувати вуса, почувши посвист крил розвідника, який повертається і за кілька секунд доповість: вузол, зав’язаний з такими труднощами, розплутано?

Однак іще раз перемогла багатолітня звичка. Капітан підвівся, обтрусив шерсть і підняв хвоста.

— Командире! Вони не розплутали жодного метра! — закричав згори заступник з повітряних справ. — Директор стоїть на трубах, зверху, трохи нижче — пані Кася, потім рибалки із спінінгами, діти з квітами, а внизу весь колектив, — доповідав Повзик, сидячи вже на гілці.— Директор щось голосно вигукує, а всі раз у раз змахують руками, ніби збираються полетіти, але нікуди не летять, тільки страшенно галасують.

— Що вигукує?

— Хто?

— Спритек.

— Наказу слухати ви не давали.

— Може, запам’ятав якусь фразу чи хоч слово? Він говорив голосно. Ну, швиденько!

— Ви й запам’ятовувати не наказували.

Капітан зрозумів, що його командирський тон тут не зарадить, тому, зіп’явшись на задні лапи, дотягнувся до гілки, на якій сидів Ерик, і обняв його забинтованою правою лапою.

— Любий Ерику! Бойове завдання ти виконав чудово. Я пам’ятаю, що не було наказу запам’ятовувати, тому прошу тебе як друга: пригадай, про що вони говорили.

— Про те, що забило, — після паузи мовив Крилатий.

— Про паровоз? Про котел? Про пару?

— Ні. Про якусь тверду річ…

— Може, чим забило?

— Еге ж. Він весь час повторював: я-як-ко, я-як-ко.

— О, скот-т-тер’єр кундельбері! — по-шотландськи вилаявся Йонатан і блискавично прийняв рішення: — Ти лишайся, а я побіжу…

— Я лечу з тобою, прикриватиму