Януш Пшимановський - Витівки Йонатана Коота

— Ви, рядовий Повзику, лишаєтеся і чекаєте на повернення розвідувального патруля, з’ясовувати ворожі наміри я буду сам.

Туман розвіявся, роса висохла, повітря стало прозоре — інспектор Новак напевне вийшов на слід, і капітан цього разу побіг не навпростець, а вздовж берега через шелюгу до того місця, де заводська огорожа впиралась у воду. Поблизу лежало колесо й відірвана паровозна труба — їх закинуло сюди силою вибуху. Спершу Коот хотів був оглянути ці рештки, та потім вирішив зробити це дорогою назад, а тим часом рушив уздовж зарослої кущами пекучої і глухої кропиви й обліпленої реп’яхами огорожі. Стоїчно проповз аж до дірки в бетонній стіні.

За огорожею до нього долітав лише піднесений голос директора, що перекривався оплесками, і раз чи два навіть бурхливими й довготривалими. Лише коли він просунув голову в отвір і, наче радари, наставив обидва вуха в потрібному напрямку, почав розрізняти окремі слова:

— …Я-як конструктор, я-як конгеніальний, я-як координатор, я-як кооператор, разом з товаришкою, що надала справі конкретного ідейного спрямування, даємо моєму винаходові назву Вузол СПРИТ-КА. «Сприт» від Спритек, «ка» — від Катажина. Наш міністр…

Овація на хвилинку перервала промову.

— Наш улюблений міністр, — повторив директор, — привітав нас і повідомив, що вузол СПРИТ-КА, завдяки якому на підприємстві безперервно, повторюю, безперервно..

Знову овація.

— …працюватимуть фільтри, поглиначі, очищувачі, окислювачі й пилососи. Ви спитаєте чому?.. А тому, товариші, що всмоктувальна труба розташована нижче відвідної, тобто вона втягує ту саму воду, яку викидає…

Овація.

— Який пан, такий крам!

Оплески.

— На трубу не розкривай губу!

Сміх. Бурхливі оплески.

— Наш дорогий міністр…

Оплески довготривалі й бурхливі.

— …повідомив, що як-як-конструктор, як-як-корифей і як-як-колективу представник, як-як-комбінату директор маю переказати вам його сердечні поздоровлення і одержати Велику нагороду за створення вузла СПРИТ-КА.

Тепер оплески вже не вщухали, чулися вигуки і спів. Загальне піднесення сягнуло такого рівня, що і Йонатан, сидячи під огорожею, відчув бажання галайкнути, чи то пак вигукнути якесь гасло, — коли зненацька зовсім близько, на щастя, з другого боку бетонного муру, пролунав голос, від якого в Коота похолола в жилах кров.

— Ну то що, громадянко Леокадіє? В цій ситуації слідство ми припиняємо, — сказав інспектор Новак, який, певне, сидів на купі залізничних шпал біля місця, звідки рано-вранці капітан Коот вирушав паровозом на операцію. — Нікого чужого тут не було, нічого лихого не сталося, а черговий інженер сам собі подряпав вухо, коли голився.

— Все воно так, якби не цей радіотелефон, — зітхнула панна Леокадія, вона ж Лоліта. — Старий розізлився і наказав будь-що знайти злодія.

— То треба пояснити йому чи якось інакше на нього вплинути.

— Пояснити йому щось — марна річ, а вплинути на нього, крім міністра, може тільки дочка. Івонка діє на нього як чарівниця.

— От і спробуйте через неї.

— Спробувати можна, але Івонка разом з інструментальним ансамблем поїхала на гастролі й вернеться лише в суботу.

— Тоді будемо шукати, — тихо буркнув представник закону. — Аби лиш потім не шкодував…

— Аби що? — не розчула секретарка.

— Нічого, це я так, — змінив тон інспектор. — Я доповім, що напав на слід. На сидінні автомашини виявлено краплину крові. В лабораторії вже досліджують, кому вона належить.

Почувши таку грізну звістку, Йонатан пірнув в густий верболіз і мимо одірваної труби поповз понад зарослим шелюгою берегом назад.

— Добре, що ти прийшов! — радо зустрів його Ерик і забобонно постукав дзьобом у сірий стовбур. — Ще хвилина — і я полетів би давати відсіч.

— Всупереч наказу? — Коот сердито нахмурився.

— Не можу я так довго терпіти. В мене теж є серце. Краще розкажи, що там було. Варнякав той тип я як-ко, я-як-ко?

— Варнякав.

— Труби розплутують?

— Ні. І не розплутають.

— Ну й чудово!

— Чудово, — відказав капітан, обережно віддираючи реп’яха, що причепився до його хвоста.

— Чому ти засмучений?

— Я?

— Ти, а хто ж іще.

— Треба нам звідси давати дьору. І чим швидше, тим краще.

— І тому в тебе вуса так висять?

Йонатан подивився у воду. Справді, вуса висіли і були вже не чорні від сажі, а сірі, точніше, просто брудні. Попльовуючи на лапи, капітан заходився їх мити і водночас намагався випрямити. Проте марно — чим більше світлішали вуса, тим нижче опускались. Та що там переживати за бойові вуса капітана Коота, коли вся слава від удалої операції впала на магістра інженера Пшемислава Спритека? Чи ж довідається коли-небудь світ,