Кейт Мосс - Лабіринт

— Ви дізналися про все, що хотіли, Paire?

— Так.

Алаїс зачекала, однак невдовзі впевнилася, що має витягувати пояснення з нього по краплині.

— І це не той, хто вам потрібен?

Батько гостро поглянув на неї.

Алаїс наполягала:

— З мого пояснення ти вирішив, що знаєш цього чоловіка. Ось чому ти захотів побачити його тіло на власні очі. Хіба ж ні?

Із блиску в його очах Алаїс пересвідчилася, що має рацію.

— Я гадав, що можливо знаю його, — промовив він нарешті. — Ще відтоді, як я мешкав у Шартрі. Той чоловік був дорогий для мене.

— Але він був юдеєм.

Пелетьє підняв брову й промовив ствердно:

— Так, дійсно.

— Юдей, і все-таки друг? — не вгавала вона.

Після нетривалої паузи Алаїс знову спитала:

— Проте ж це не був той друг?

— Ні, не був, — посміхаючись, промовив Пелетьє.

— Тоді хто це?

— Я не знаю.

На хвилину Алаїс замовкла. Вона була впевнена: тато ніколи не згадував про свого друга. Він був хорошою й терплячою людиною, але вона б запам’ятала, якби він розповідав про такого друга-юдея з Шартра. Добре знаючи, що не варто тиснути на батька, якщо він не бажає говорити на цю тему, вона спробувала інший спосіб.

— Це не пограбування? Я ж мала рацію?

Здавалося, батько був радий відповісти на її запитання:

— Ні, вони мали намір саме вбити його. Рана була надто глибокою, надто виваженою. Крім того, вони залишили на тілі майже всі коштовності.

— Майже всі? — перепитала Алаїс, але Пелетьє так нічого й не відповів.

— Їм, мабуть, хтось перешкодив? — припустила вона, воліючи продовжити розмову.

— Гадаю, ні.

— Або, можливо, вони шукали якусь певну річ?

— Припини, Алаїс. Зараз не час і не місце.

Вона розтулила була рота, та потім закрила його, очевидно, розмову завершено. Вона більше нічого не дізнається, краще зачекати, доки тато буде налаштований на бесіду. Решту шляху вони їхали мовчки.

Коли вони повертались до Західних воріт, Франсуа поїхав уперед.

— Бажано нікому не розповідати про нашу вранішню прогулянку, — швидко промовив Пелетьє.

— Навіть Гільємові?

— Не думаю, що твій чоловік зрадіє від того, що ти сама, без супроводу, ходила до річки, — сухо відповів батько. — Крім того, чутки поширюються так швидко. Тобі варто відпочити й викинути з голови весь цей неприємний випадок.

Алаїс зустрілася з невинним поглядом його очей.

— Звичайно. Як скажеш. Обіцяю тобі, Paire. Я не розмовлятиму про це ні з ким, опріч тебе.

Пелетьє завагався, запідозривши, що вона щось надумала, однак потім усміхнувся.

— Ти слухняна донечка, Алаїс. Я знаю, що можу тобі довіряти.

Розгнівавшись на саму себе, Алаїс зашарілася.

Хлопчик із бурштиновими очима і темно-русим волоссям визирнув зі своєї зручної схованки на даху таверни, воліючи дізнатися, звідки доноситься шум.

Від Нарбонських воріт, не зважаючи ні на кого, хто траплявся на шляху, заюрмленими вулицями поселення мчав вершник-посланець. Чоловіки кричали, щоб він зліз із коня. Жінки висмикували дітей просто з-під копит. До коня кинулися декілька не прив’язаних собак, гавкаючи, вишкірюючись та хапаючи його за задні ноги. Але вершник не зважав. Кінь дуже спітнів. Навіть із такої відстані Саже (так звали хлопчину) міг розгледіти смуги білої піни на його загривку та навколо рота. Посланець різко повернув на міст, що вів до Шато Комталь.

Саже підвівся, бажаючи краще все роздивитися. Він намагався утримати рівновагу на краєчку нерівної черепиці й у цей час побачив, як між вежами з’явився начальник фортеці Пелетьє на