Андрій Гуляшки - Історія з собаками

— висловлювати письмово, та ще й власноручно? Й, нарешті, — кидати ультиматум у фанерну поштову скриньку, яку навіть однорукий відкриє без будь-яких зусиль!

— Що ти про це думаєш? — запитав Авакум, кинувши фотокопію на стіл. — Від трагічного до смішного один крок, чи не так?

Капітан Петров був надто стомлений і не сприйняв цієї думки. Знизавши плечима, він сказав:

— Хоч воно й смішно, попри всю свою наївність лист свідчить, що інженер Сапарев має спільників і що один з них, безперечно, його дядько!

Авакум глянув на нього з подивом, мовчки пройшовся по кімнаті й раптом обернувся:

— Кажеш, інженер Сапарев має спільників, так?

— Навряд щоб він діяв сам!

— Вбачаєш у ньому керівника шпигунської групи?

— Принаймні постачальника таємної інформації! А що?

— Я скромніший від тебе — думаю, чи взагалі включати його в коло підозрюваних.

Капітан Петров почервонів, потім зблід як крейда і раптом засовався на стільці. Нарешті підвівся, застебнув піджак, збираючись дати належну відповідь, але, помітивши добродушно-насмішкуваті вогники в очах Авакума, тільки кашлянув і знову сів на місце.

— Я до ваших послуг! — промовив він. — Ви керуєте операцією!

— Я скромніший від вас і скажу чому, — продовжив свою думку Авакум. — Цього разу ви захоплюєтесь фактами й документами переважно як доказами і зовсім не зважаєте на моменти, які здаються нелогічними. Скільки разів ми говорили, що логічне, з одного боку, й нелогічне, з другого, треба важити на одних терезах, що логічне й нелогічне треба брати в сукупності й без тіні упередження!

— Вибачте, але досі в поведінці інженера Сапарева я не помітив нічого нелогічного. За винятком цього листа! Але він просто нерозумний, більш нічого не скажеш! Нічого нелогічного я в ньому не бачу!

Авакум одягнув плащ, чорний капелюх і, глянувши на себе в дзеркало, не дуже весело посміхнувся до капітана Петрова:

— Скажіть-но мені щиро, чи щось у мені нагадує вісника лиха? Або просто ката?

— Ну що це ви таке кажете! — аж сторопів Петров, який і так почував себе ніяково.

— А все ж! — наполягав Авакум. — За ті п'ятнадцять років, Що ми працюємо разом, я послав на смерть п'ятеро душ, серед них — двох жінок.

Він узяв інженерового листа, а капітану Петрову наказав негайно взнати адресу дядька.

На вулиці, перш ніж попрощатися, капітан Петров запитав:

— Людина вчиться на своїх помилках, правда? Якщо ви ще не зовсім махнули рукою на свого учня, то дуже вас прошу, виберіть час, щоб показати, де і в чому він помиляється 1

— Неодмінно, — кивнув Авакум. І відразу звернувся до капітана на «ти»: — Про це, друже, ти й сам би здогадався, коли б мав більше часу на роздуми. А цієї ночі ти працював дуже напружено, та ще й їздив. Я відчуваю, що лист інженера, який тобі вдалося сфотографувати, наведе нас на дуже важливий слід. Щиро дякую тобі за цього листа. А щодо решти… як І щодня, о десятій ми зустрінемося з полковником Горановим. Там ти зрозумієш, що я маю на увазі. Інша річ — полковник Горанов! Найпевніший шлях до його рецепторів — це комп'ютери, а я надто відсталий, щоб розуміти таку музику! Domine, non sum diqnus[2].

І, на превеликий подив капітана Петрова, обличчя його несподівано спохмурніло, а з очей наче глянув осінній ранок. Бо досі те своє «Domine, non sum diqnus» він вимовляв з веселим, жартівливим виразом.

Капітан Петров рушив до кондитерської, бо по дорозі з Пловдива кілька разів відчував гострий голод. Його переслідував аромат щойно налитої кави, запах теплих булочок. Але тепер, коли він ішов до кондитерської, їсти йому перехотілося. Уже не чув смачного духу кави.

Він повернув до управління шукати адресу Прокопієвого дядька.

* * *

Сіяв тихий, майже непомітний дощик. На вулицях було порожньо. Життєрадісна молодь Н уже пішла на заводи, пенсіонери ще човгали пантофлями по кімнатах, витріпуючи простирадла, відчиняючи навстіж вікна спалень, щоб провітрити помешкання.

На вулицях було тихо, й Авакума охопило дивне почуття, що він іде вже хтозна-відколи, що вулиця не має кінця, а дощ мрячить безперервно, невпинно, теж хтозна-відколи. Це було миттєве почуття, воно лише майнуло тінню в його душі, і слід його був невловний, як слід швидкокрилих птахів, — майнуть і зникнуть, тільки в повітрі наче лишиться щось від їхнього лету. Авакум вважав це почуття «повторюваності» просто за втому: п'ятдесят років іде він СВОЄЮ вулицею, яка лишається тією ж самою, хоча й виглядає завжди по-різному.

«На те літо обов'язково поїду до Італії», — майнула в нього думка. Він не міг закінчити останнього І ома своєї трилогії про середземноморську мозаїку, не пройшовши пішки від краю до краю сіцілійське узбережжя.

По дорозі, хоча й думав про Сіцілію, все ж не проминув великого квіткового магазину з виставленими у вітрині розкішними букетами осінніх квітів. Попросив продавщицю вибрати хризантем і айстр і залишив гроші, аби букет віднесли на зазначену на аркушику адресу.

Ці квіти були для маленької ясновидки.

О квіти!

Айстри своїм ніжним ароматом будили в душі щось давнє, а хризантеми сумно нагадували, що кінець кінцем усе стає лише спогадом.

День видався похмурий,