Нік Ремені - Не плач, кохана!

Я часто чув, як плачуть жінки, вони пускали сльози з різних приводів. Але жодного разу в житті я не чув, як плачуть чоловіки.

Приторкнувся до нього. Він не ворухнувся. Але видно було, що я його розбудив. Він відкрив на мить очі. Знову закрив, поринувши у свої роздуми.

— Чуб. Не прикидайся. Ти не спиш, — тихо промовив.

Іван піднявся. Опустив ноги на підлогу. Не поспішав одягатися.

Посидів трохи, не кажучи ні слова. Пару раз пригладив голену голову, заросле щетиною, змарніле за останні дні лице.

— Іра поїхала. З цим треба змиритися, — тихо сказав я, намагаючись вловити його настрій.

— Я її розумію. Тут неможливо жити нормальній людині, — ніби не від себе, а як чоловік зі сторони, промовив Іван.

Він замовк і надовго задумався. Вдивлявся в його неголене обличчя. На ньому ніяких емоцій. Ця його байдужість, відчуженість від усього не на жарт мене злякали.

Я порушив тишу, запитав, про що він думає.

— Сиджу і думаю, як мені краще покінчити з життям, — промовив він, втупившись поглядом у підлогу. — Або повіситися, або кинутися з даху, або задуматися про своє собаче життя на рубці, щоб прямо на мене звалилося дерево.

— Не дурій.

— А що мені залишається робити? Немає в мене більше ні дружини, ні дітей, ні будинку, ні роботи, ні Батьківщини. Все, чим я жив ці роки. Що давало мені сили боротися з труднощами нашого собачого життя. Тепер у мене нікого і нічого не залишилося. Я не бачу сенсу для подальшого існування.

— Почни все з нуля. Наберися сили і мужності. Забудь все і почни. Змирися з важкими втратами. Вася Цвях знайшов колишню зечку, пристав до неї у прийми. Живе, не помер.

— Кулінар! Ти нічого не розумієш у моїй ситуації. Може, для Цвяха батьківщина, сім'я і робота не так багато значили, як для мене. Розумієш, з від'їздом Іри життя моє скінчилася. Я втратив його коріння. Все, що живило мене в ув'язненні, давало сили й наснаги.

— Іноді обставини змушують нас різати по живому. Ось і ти відріж раз і назавжди.

— Це неможливо, поки я живий. Коли помру, всі питання знімуться. Рідні перестануть мене кожен день жаліти і побиватися, що вони не можуть для мене що-небудь зробити, щоб полегшити моє самотнє існування.

Ми проговорили з Чубом до ранку. Мої наміри відвернути його від сумних думок не увінчалися успіхом.

— Мені в цьому житті робити нічого, — закінчив він нашу розмову.

10.02.1952 рік

Тепер я не спав ночами. Не відходив від Чуба днем, коли ми валили дерева або виконували іншу роботу. Кілька разів він намагався навмисно опинитися під падаючим деревом. Кожен раз я вчасно помічав його спробу і відштовхував у бік, отримуючи натомість тисячі прокльонів.

Тільки втручання Миші, який різко заспокоював його, рятувало мене від фізичного зіткнення з Іваном.

Я постійно стежив за своїм другом, щоб уберегти його від нерозважливого вчинку.

Якось прокинувся вночі від якоїсь метушні. Подивився вниз. Чуба на нарах не було. Миттю зіскочив з нар. Пробігся по бараку.

Хропли сонні, натруджені люди. Стояла глибока ніч. За вікнами барака заснули навіть прожектора. Їх яскраві промені не бігали по зоні. Вони нерухомо розрізали темний безмовний простір.

Відразу біля дверей барака була саморобна вішалка, зроблена столярами табору. На неї ми, зазвичай, вішали верхній одяг. Мені в голову не прийшло шукати там Івана. Коли я втратив усяку надію його знайти, мало не зіткнувся з ним лицем до лиця.

Він зачепив за гачок вішалки свій ремінь, зробивши з нього петлю. Вішалка висіла на рівні його очей. Щоб затягнулася петля, Івану довелося підібгати ноги.

Миттю розбудив Молдавана. Удвох ми звільнили Чуба від петлі. Миша гарячково почав тиснути на груди. Іван не подавав ніяких ознак життя. Я подумав, що нашого друга вже не повернути, йому вдалося задумане.

Але Молдаван продовжував тиснути на груди. Розлючено працював руками. І сталося диво: Іван почав важко дихати і відкрив очі.

Прийшовши до свідомості, Чуб кинувся на мене з кулаками.

— Навіщо мене вийняли з петлі? Це ти все про мене турбуєшся!

Миша заламав йому руки за спину.

— Дайте мені спокійно померти, — попросив Іван.

— Перестань дуріти, — твердо сказав Молдаван. — Ти будеш жити. Ми тобі не дамо вмерти.

Іван заспокоївся. І до кінця дня не зронив ні слова. Він про щось зосереджено думав. І це його мовчання дратувало мене, знову викликало тривогу.

В кінці лютого морози остаточно змінилися хуртовинами. Вантажні автомобілі, тракторні візки і сани, запряжені кіньми, постійно вивозили сніг за територію табору.

Снігові заметілі завивали ночами. Ліхтарі, дріт і все, що погано трималася, безладно барабанило здається і по наших безсонних головах, навіваючи думки, що весна і літо принесуть тепло і зменшать тягар нашого підневільного життя.

В цю вітряну сніжну погоду начальство не переставало думати про норми, про те, що батьківщина не перестає мати потребу в деревині, а, значить, і в нашій підневільній праці.