Юрій Миколайович Щербак - Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)

оборони Конфедерації, веселий товстун, якого гольф цікавив набагато більше, ніж клята міжнародна політика, і аналітичні доповіді якому складав молодий геніальний помічник Пітер Ван Лі — син колишнього Президента Конфедерації. Зазирнувши до екрана маленького лептопа, Браун почав з аналізу дій «Глобального джихаду», який після конференції у Джакарті в грудні 2083 року значно посилив диверсійну діяльність у Північній Америці. Центральна служба безпеки щойно викрила добре законспіровану організацію джихадистів у диспетчерський мережі Міністерства транспорту. Штаб-квартира терористів містилася в Торонто.

— Знову Канада, — поскаржився Президент. — Що нам робити з цими невиліковними мульт-культуристами?

— Може, покликати віце-президента? — обережно запропонував Стенлі Фішер.

Відповідно до 41-ї поправки до Конституції, віце-президентом Конфедерації обирався канадський громадянин, який одночасно очолював уряд Канади.

Президент рішуче замахав руками, ледь не перекинувши чашку з гарячою кавою.

— Стенлі, спаси і помилуй. Він одразу побіжить рятувати отих зарізяк. Скаже, що їх, бідних, гнобили хрестоносці. Ні в якому разі. Ви уявляєте, на що вони перетворять країну, якщо виведуть з ладу системи автоматизованого управління автострад, залізниці та авіасполучень? Даю наказ негайно ліквідувати організацію включно з усіма підозрюваними. Таємно від канадців. Діяти згідно із законом 2077 року «Про надзвичайні заходи з захисту національної безпеки у воєнний час».

Він сьорбнув каву, зазначивши, що вистигла, і підлив собі нову порцію гарячої чорної рідини зі срібного кавника.

— Стенлі, а ти яку рибу спіймав?

Адмірал Фішер, швидше схожий не так на рибалку, як на рибу, тільки стару, сріблясту й засушену, простягнув Президентові текст розшифрованого Агентством національної безпеки листа з Києва до нікому не відомого пана Крюгера.

— Наскільки це серйозно? Схоже на провокацію, — прочитавши документ, спитав Президент.

— Це дуже серйозно. Я вже доповідав вам, що Ватикан збирається підписати з православною церквою Акт Возз’єднання і примирення. До речі, вони запрошують приєднатися також і протестантів.

— Щоб знову підпорядкувати собі християн? — невдоволено буркнув Президент, який ненавидів римську церкву і в своїх поглядах члена Церкви караючої десниці Бога був набагато ближчий до юдеїв та фундаменталістів-баптистів, ніж до католиків. Основним принципом Пола Андерсена був старозавітний «око за око, зуб за зуб».

Радник Браун знову поглянув у лептоп, де Пітер Ван Лі розмістив чергову порцію стратегічної інформації.

— Джихадисти заборонили грати у футбол на захоплених територіях Португалії, Іспанії та Франції. Біля Барселони розташували великий концтабір для християн — переважно священиків, які відмовляються приймати іслам. Їх поступово знищують.

Браун перервався на мить. Всі мовчали.

— Є агентурні дані про перебування вождя «Глобального джихаду» Омара аль-Бакра та його штабу на йорданському березі Червоного моря. Підтверджено нашими БКС[4] та супутниками, — втрутився в розмову Фішер.

— Пропонується, — вів далі Браун, — провести операцію зі знищення Омара.

— Приймається, — погодився Президент. — Готуйте мою директиву. Цього скурвисина давно треба відправити до Аллаха.

— Слухаюсь, — Браун дзенькнув чашкою об блюдечко, наче кавалерист-служака — шпорами.

«Він усе провалить, цей нікчема-гольфіст», — подумав Президент. Незважаючи на відсутність почуття гумору, Андерсен відзначався глибоким розумінням сутності людей, їхніх здібностей і можливостей. Але прибрати Олівера Брауна поки що не міг: починалася президентська виборча кампанія 2084 року, а Брауна підтримували Збройні сили. Якби не Браун із його феноменальною здатністю до брудних інтриг, Андерсен нізащо не виграв би вибори 2080 року в клятої відьми Ширлі Ван Лі, яка після вбивства її чоловіка — Президента Ван Лі — підступом захопила Білий Дім.

Андерсен із відразою подивився на двері праворуч від каміна: саме там сталося вбивство Президента Ван Лі. Подумав, що Овальний кабінет сповнений тінями монстрів й привидами жертв минулого. Варто було б почистити цю кімнату, як чистять комп’ютери від вірусів-кілерів.

— Доручити розробку операції та її координування Пітеру Ван Лі, — додав Президент після невеличкої паузи. — Під твоїм, Олівере, загальним керівництвом.

— А що з листом із Києва? — нагадав Стенлі Фішер. — До мене приїхали Міллібранд і Фрідман зі Світового уряду, просять визначити нашу позицію. Ми не можемо допустити ні провалу процесу возз’єднання церков, ні терористичного акта під час Вселенського собору, ні падіння режиму генерала Гайдука в Києві, ні…

— Тут треба подумати, — перебив його Президент. — Визначити, в чому наші національні інтереси. Наскільки вони збігаються з інтересами цих самозванців зі Світового уряду.

Олівер Браун, зазирнувши в лептоп, де розгорнув сторінку «Україна-Русь», повідомив:

— Київ — стратегічно важливий аванпост християнської цивілізації. Впаде Україна-Русь — впаде Центральна Європа. Нам треба підтримати режим Гайдука.

Президент це знав. Але не любив, коли йому нав’язували його ж власну думку. Тому роздратовано сказав:

— Генерал Гайдук — диктатор, тиран. Якого біса ми повинні його підтримувати? Можливо, він і сучий син, але не наш сучий син. Він — сучий син Ширлі Ван Лі, — засміявся Президент, задоволений власним жартом.

У дверях, що вели в секретаріат, з’явилася худенька постать Фріди.

— Пане Президенте, телефонує Папа Римський Климент XV. Хоче переговорити з вами.

— Скажіть, що я зараз у кризовій кімнаті й зв’язку зі мною немає. Я подзвоню йому пізніше.

Він кивнув Брауну та Фішеру, даючи знати, що брифінг скінчився. Олівер Браун, проклинаючи себе за те, що здумав перечити Президентові, вийшовши східними дверима і проминувши порожню кімнату Рузвельта, подався до свого офісу, де на нього чекав Пітер Ван Лі.

Поряд, за стіною, працював віце-президент Конфедерації Браян МакМагон — чорнобровий, зі стійким рум’янцем на щоках велетень, нащадок перших українських іммігрантів до Канади, прізвище яких було Макогон. На батьківщині віце-президента, у місті Вінніпег, було встановлено невелику — чотири фути заввишки — бронзову статую на його честь; «як український гігант став канадським ліліпутом», — ядуче написала газета «Globe and Fail» з цього приводу, що викликало протести численних