Андрій Хімко - Під Савур-могилою

Того дня ніщо не віщувало їй чогось тривожного, поки синичка зненацька не постукала у вікно, і обрадувавши, і налякавши. Василина і Вівдя надали тій події особливого, попереджувального значення, а вона тут же й забула, заклопотавшись дітьми. Алішко, Ярулко і Галірко доводили до розпачу її: перші два канючили дозволу піти із Вівдею в яругу і посковзатися, там — ознаки снігу, а Галірко вередував, бо в нього прорізався зубик, і півторарічний Айдарко у Василини на руках теж не давав спокою...

Щойно Вівдя вибралася зі старшими до яру, Василина заспокоїла Галірка, а Настан вклала, напоївши кефіром, на сон Айдарка, як хтось з'явився у вікні.

— Моя добра пані! — вигукнула Васнлина в тривозі.— Ось глянь, до двору заїхав якийсь козак у білому багатому кожусі і в шапці-вовчузі під башликом! Хто б то міг бути? О, вже розмовляє із паном мурзою! — сповістила, пополотнівши.— Глянь, люба пані!

— Чого ж ви злякалися? Казали-сьте ж, що синичка на радість прилітає,— пішла і собі до вікна глянути Настан, не надаючи події особливого значення.— Козак же не бандюга якийсь, а ясирник, мабуть,— неквапом відкрила вона шовкову паплому вікна.

— Не ясирник, а гонець, видно, Настуню, бо пан мурза гримали спершу, а тепер, бачиш, уздрівши в прибулого ханову пайцзу, стали говорити мирно і навіть привітливо. Бачиш, пані Настко, звеліли коня вести до стайні, то, видно, приймають його належне, як гостя.

— Несторко! Несторко! Брат мій рідний прибився!

Уперше вона порушила і святі звичаї, і неодмінні порядки в Нечаховому гаремі, бо, не накинувши навіть паранджі, бігом збігла по сходах у дворище та й упала в обійми брата.

— Нес-тор-ку-у-у, бра-ти-ку-у! — горнулася і тряслася в плачі.— Живий-таки! Почув Бог мої молитви! — мов не бачила вона поряд Нечах-мурзй.— Прийми, муже, гостя і шуряка свого належне! — стала благати чоловіка, що в розгубі переступав із ноги на ногу, відчуваючи безпорадність.— Прийми, муже,— скиглила і стогнала, заливаючись сльозами та перейшовши на татарську мову.

— Не плач, люба сестро,— втішав гість господиню.— Не могли відшукати тебе раніше, а тепер візир поміг нам,— витирав Нестор сльози на лиці Настки.— А гарна ж ти яка! А пишна! Аж не віриться,— горнув її на радощах.

Обоє плакали від розчуленості...

— Не тисни мене так, братику, бо в тяжі я,— попросилася молільно.— Змарнів, аж пізнати не можна,— зсунула вона Несторові з голови шапку.— Слава Богові, що привів тебе до мене!

За кілька хвилин вони втрьох сиділи у прийомному покої на міндерах, збуджені, радісні і щасливі. Говорили недовго, бо гостеві треба було з дороги поголитися і помитися, а господареві замовити щось із їжі і питва на сніданок. Отож, порозумівшись, розійшлися, щоб зібратися знову у трапезній, яка іменувалася в Нечах-мурзи айчийницею.

— ...Допоміг мені добратися сюди, спасибі йому, з хановою пайцзою-перепусткою перекопський мурза Карач-бей за порадою візира Сефер-Казі-бея, коли зведенець-брат наш листовно звернувся до нього з проханням,— оповідав Нестор неспішно за питвом і наїдками.— А гроші на можливий викуп виділив також Іван. Путь сюди була цілком безпечною, їхалося легко, бо що кінь у мене добрий, а що весь час мене штовхав у спину вітер,— не міг надивитися Нестор на сестру.

— Чому ж ніхто із вас раніше не навідався до мене? — не сказала «не вивільнив», хоч гість те зрозумів і без пояснень.— І чому так прислужились Іванкові, та й тобі, Карач-бей і сам Сефер-Казі?— окинула господиня загадковим поглядом Нечаха і знову вп'ялася очима у хворобливого на лиці брата.

— Не відали ми, де ти поділася, хоч і шукали. А восени повернувся додому пастух, дід Стохата, відпущений Сефер-Казі-беєм, то й довідалися від нього, як вас було оясирено, а вже від Сефер-Казі зведенець дізнався, що ти тепер за жону у Нечах-мурзи, то і маєш мене перед собою. А як Данка-христопродавця судили в Капулівці, то і той розповів, як достеменно все відбулося.

— І Данко зізнався? — вихопилося у Нечах-мурзи питання.

— А зізнався. Привезли його січовики за наказом Івана із Мерефи в Капулівку, там сотенний і волосний суд засудили його на смерть, то так і сконав, закопаний по шию на перехресті доріг у землю.

Довгою була розповідь його про батьків, Максима, потім про каменоломню та соляну копальню Кучук-бея, болгарського багача, що купив Нестора і перевіз у трюмі на вітрильній фелюзі у свій пашалик, про викуп його Іваном через кобзаря-подорожника після року знемог у непосильній праці, про похорони діда Луки і баби Теклі в позаминулому літі, про слабість батька. А ще Нестор розповів, що, як підозрює Іван, Нечахів і Настчин син Якубко, викрадений з намету у таборі Ямгурчі під Кам'янцем, тепер окатоличений, живе і вишколюється у польського воєводи Яна Собеського...

Жахною блискавкою упало те повідомлення на голови Нечахів, громом вдарило в їхній оселі. Оніміли з подиву, з радощів і печалі. Перепитували Нестора, поки таки впевнилися, що син живий та здоровий, але ополячений і охрещений в Чемериса.

— Чому ж Іван не вступився за малюка-небожа свого? Чому не викупив, не взяв його до себе? — мліла в муках мати, ламаючи руки.

— Він не знав, хто той малюк, як гостював у воєводи, а вияснив те від синів лише по путі із Польщі,— захистив Нестор брата,— а коли б і відав, то чи ж віддав би воєвода хлопця, коли вже усиновив його? — розвів руками Нестор.— І чи згодився б Якубко піти від воєводи, коли він жиє там у розкоші?

— Ти це мав на увазі, Несторе,