Кобо Абе - Жінка в пісках

— Жарко, правда?.. Таку спеку в сорочці годі витримати.

Але жінка й далі поглядала на нього недовірливо й жалісно. Потім з боязким удаваним усміхом на губах, раз по раз запинаючись, відповіла:

— Ага... правда... Як спітнієш одягнутий, то відразу схопиш... піщану висипку...

— Що?..

— Висипку... Шкіра гноїться, а потім лущиться, як після опіку...

— Кажете, лущиться?.. Мабуть, запріває з вологи?

— Атож... І тому...— Нарешті жінка заспокоїлась і розв’язала язика.— Коли починаємо обливатися потом, то роздягаємося догола. Живемо в цих ямах і не мусимо боятися, що хтось нас побачить...

— Справді... Пробачте, ви не випрали б мені оцю сорочку?

— Охоче, але тільки завтра, коли привезуть воду в залізних бочках.

— Завтра?.. Завтра не годиться...— Чоловік захихотів. Нарешті йому вдалося звернути розмову в потрібне русло.— До речі, коли ж мене випустять нагору?.. Мені це не подобається... Бо коли такий службовець, як я, спізниться на роботу хоч на півдня, то завдасть собі величезної шкоди... Я не хочу марнувати ні хвилини... Тут, на піщаному грунті, водиться чимало так званих жуків-стрибунів... Ви їх знаєте? Так от я вирішив за всяку ціну відкрити їхній новий різновид протягом цієї відпустки...

Жінка ворухнула губами. Мабуть, повторювала незнайому назву — «жуки-стрибуни». Чоловік помітив, що вона знову замкнулася в собі.

— А чи не можна якось зв’язатися з людьми із села?.. Може, закалатати в бідон?.. — мимоволі запитав він.

Вона не відповідала. Із швидкістю каменя, що занурюється у воду, перейшла в оборону й замовкла.

— Що з вами?.. Чого мовчите?..— Чоловік знов ледве стримався, щоб не закричати.— Я нічого не розумію!.. Якщо це якась помилка, то грець із нею! Не варто над цим побиватися... Найприкріше — це ваша мовчанка. Мої учні теж часто так поводяться. І знаєте, що я кажу їм тоді? Що прикидатися, ніби каєшся,— найганебніша слабкодухість... Якщо можете внести ясність, то зробіть це зараз, негайно!

— Але ж...— жінка перевела очі на свій лікоть і докінчила несподівано впевненим голосом: — Думаю, що ви вже зрозуміли.

— Що зрозумів?

Чоловік не міг приховати здивування.

— А я гадала, вже зрозуміли...

— Нічогісінько! — вигукнув він нарешті.— Як же я міг зрозуміти, коли ви не розповіли мені нічого!..

— Бачите, самотній жінці в наших краях важко жити...

— А я тут при чому?

— Боюсь, що я погано зробила...

— Погано?..— З поспіху чоловік запинався.— Виходить, змовилися?.. Засунули в пастку приманку?.. Думали, кинуся, мов кіт або собака, як тільки побачу жінку?..

— Наближається пора північних вітрів. Почнуться піщані бурі...— Жінка зиркнула на відчинені двері. В її монотонному спокійному голосі вчувалася тупа впевненість.

— Мені ніколи жартувати! І безглуздя має свої межі! Мене затримано незаконно!.. Це ж злочин!.. Навіщо було вдаватися до насильства, коли стільки безробітних шукають хоч найменшого заробітку?

— Ми мали б клопіт, якби про нас дізналися...

— А ви гадаєте, що зі мною буде безпечніше?.. Анітрохи!.. Помиляєтесь!.. Я не бродяга. Сплачую податки, маю постійне місце проживання... Скоро поліція почне мене розшукувати, й тоді начувайтеся!.. Ви що, нічого не розумієте?.. Чим збираєтеся виправдати свій вчинок?.. Так-от, покличте когось із начальства, і я йому розтлумачу, які ви недоумки!

Жінка опустила очі й тихо зітхнула. Похиливши плечі, стояла нерухомо, ніби нещасне цуценя, якому поставили непосильне завдання. Але така поведінка лише розгнівала його.

— Та чого ви зволікаєте й вагаєтесь?.. Ідеться не тільки про мене. Ви така сама жертва, як і я. Хіба ні? Ви казали, начебто боїтеся, щоб ніхто не довідався про тутешні справи... А це означає, що самі визнаєте нерозумність вашого життя! Не дозволяйте іншим розпоряджатися вами, як рабинею! Перестаньте співати з чужого голосу! Ніхто не має права вас тут затримувати! Негайно когось покличте!.. Забираймося звідси обоє!.. A-а, зрозуміло... Вам страшно?.. Де ваш розум?.. Нема чого лякатись... Я з вами... В мене є товариш, який працює в газеті... Я надам цій справі громадський розголос... Що таке?.. Чого мовчите?.. Я ж казав: вам нема чого тремтіти!

Через якийсь час, немов заспокоюючи його, жінка коротко спитала:

— Може, приготувати вечерю?