Володимир Григорович Рутковський - Вогонь до вогню

Але Василь не збирався відпускати сина з чужою людиною невідомо куди. І, мабуть, Тимко так би й залишився у Воронівці, якби на ту розмову не надійшов Коцюба. Щоправда, свою думку він висловив не відразу, а лише на третій день, коли дорослі зібралися до толоки. Відкликав Василя вбік і стиха запитав:

— Ну, то як ти вирішив з сином? Відпустиш його з Іваном чи нехай тут загине?

— Тю на тебе, Федоре! — вжахнувся Тимків батько. — Що це на тебе найшло?

— Послухай мене, Василю, послухай уважно, — Коцюба пильно подивився в розгублені очі Хвоща. — Невже ти не бачиш, що довкола коїться? Ось-ось гримне грім, і проллється кров. І першою проллється вона тут, на порубіжжі. Ми з тобою хоч здачі можемо дати і виживемо, коли пощастить. А таких, як Тимка, татари розтопчуть і навіть не помітять. Ти цього хочеш?

Тимків батько мовчав. Лише побіліли пальці, стиснуті в кулак.

— То я ось буду просити всіх, аби відправили своїх дітей якомога подалі від Сули, — вів своє Коцюба. — За Переяслав та Київ, у Литву чи Московщину. Туди, у кого є яка рідня. І коли все вгамується і нам з тобою пощастить — викличемо їх назад. А ні… — Коцюба легенько вдарив носаком у будячину, — хай хоч вони поживуть за нас. Тож, Василю, моя думка така: віддав би ти свого в поводирі до Івана. Родичі його люди заможні і добрі. Тимко там зиму проведе, мов у Бога за пазухою. А потім видно буде, як та до чого…

— Розумію, — глухо відказав Хвощ. — Тільки ж якби ти знав, як воно отут-о.

І він приклав кулака до грудей.

Наступного дня Тимко виїхав на возі Іванового дядька до Києва. Воронівські жінки зшили йому добру торбину, батько поклав до неї всього, що знайшлося в їхній убогій домівці, а рука Тимкова була в міцній Івановій руці.

— Ну й пече! — пожалівся Данило, витираючи обличчя широкою, мов лопата, долонею. — А ще тільки травень починається. Що ж воно буде влітку?

— Холодніше не буде, — відказав Медовуха, що на якусь мить порівнявся з велетом. — Буде таке спекотне літо, аж чорти в пеклі носами закрутять.

Поплескав велета по плечу і погнав коня уперед. Данило незадоволено подивився йому вслід: от же ж базікало!

Гаряче літо обіцяв не лише Медовуха. Про це говорили і старі діди, і віщуни, і всі, хто розумівся на цьому ділі. Зима була лютою, малосніжною. Все, що проклюнулося восени, аби заколоситися при літі, вимерзло, а зерно, що впало до землі весною, марно шукало вологи — її не було.

Та не саму лише погоду мав на увазі Медовуха. Напруження між татарами та русичами зростало, з кожної сторони збиралися хмари, клубочився ледве стримуваний гнів.

Степ був готовий спалахнути кожної миті. Хто зможе врятуватися від нещадного полум’я степової пожежі?

Боброк не знав. Але й чекати, поки смерть прийде на землю, не збирався. І посольство до очаківського хана — це перший крок, що мав спрямувати степовий вогонь у потрібному напрямку.

Наказ великого князя був простий: Боброк мав не лише передати дари ханам і підвести їх до думки, що вони повинні відомстити литвинам за київський стіл, а й розвідати, скільки кривих мечів, званих шаблями, зможуть підняти на литвинів ногаєві нащадки. Хоча й твердили ногаєвичі, що сила їхня і міць незмірні, проте все на світі має свій вимір і свій кінець. Це слова великого князя, хоча він тут же признався Боброкові, що не знає, як ті шаблі порахувати.

— Сподіваюся на тебе, княже, та на твою кмітливість, — сказав Ольгерд на прощання. — Виконаєш — честь тобі і хвала, не виконаєш — ніхто тобі за те голови не зітне.

Але очі великого князя при цьому дивилися на Боброка так пронизливо, ніби попереджали: не впораєшся — краще не повертайся. Проте міг би й не лякати своїм важким поглядом великий князь. У Боброка рахунки з татарами значно більші, ніж у будь-кого з Ольгердовичів.

Попереду завиднілася купа дерев, а між ними — звивиста блакитна стрічка, за якою безладно товпилися якісь будівлі.

— Ця річка називається Синіми водами, — сказав Коцюба Сашкові. — А за нею — Торговиця, де торгують усім на світі.

— І найбільше — дурнями, — докинув Медовуха і сплюнув на землю. — Колись я тут не встиг і добридень сказати, як мене обідрали, мов липку. Так що ти, хлопче, — звернувся він до Сашка, — добре тримай свого капшука, коли заходишся торгувати.

— А чим би це я мав торгувати? — образився Сашко.

— Як чим? Тим, що й усі ми, витрішками, — пояснив Медовуха і зобразив пришелепувате обличчя дурня, перед яким зненацька виникли нові ворота.

Брід через Сині води нагадував брід через Сулу до горошинського аулу. Таке ж щільне тверде дно, така ж глибина, і ті ж очерети по боках. І така ж ширина — пліч-о-пліч могло проїхати не менше сотні вершників.

Як тільки перебралися через річку, до них чвалом підлетіли зо два десятки кінних татар. Передній, зі срібним знаком сотника, взявшись руками в боки, запитав:

— Що везете? Десяту частину приготували?

Боброк виїхав наперед і з прихованим глузуванням відказав:

— Ні, юзбаші, не здогадалися. Ми здалеку і