Володимир Григорович Рутковський - Вогонь до вогню

— Дядьку, стійте! — вихопилося в Тимка, коли до калабатини лишалося кроків зо два.

Чоловік завмер. За тим повів безоким обличчям на Тимків голос.

— Хто ти, хлопче? — прохрипів він. — Де я?

— Біля горошинського аулу, — відказав Тимко. — Тільки його вже немає.

— То ти хто будеш — татарча?

— Ні, я русич. З того боку Сули. З Воронівки. Чули про таку?

Чоловік зненацька впав на коліна і простяг руки до Тимка:

— Христом-Богом заклинаю тебе, хлопче, допоможи дістатися на наш бік! Що хочеш віддам, тільки допоможи!

— Не треба мені від вас нічого, — відказав Тимко і шаснув в очерети. За мить вивів звідтіля човна і підігнав його до берега. Виліз з нього і підбіг до незнайомця.

— Сідайте, дядьку, от сюди. Тільки обережніше. Ось так.

Він посадив сліпого на носі човна і відштовхнувся тичкою від берега.

Якийсь час сліпий сидів, безсило опустивши голову, і мовчав. Тимкові здалося, ніби він прислуховується до плюскоту хвиль за бортом.

— А що зараз робиться на небі? — зненацька поцікавився сліпий. — Місяць там чи сонце?

Тимко зиркнув на небо.

— Місяць, — відказав він. — Великий такий, рожевий.

— Ти мені розказуй, хлопчику, розказуй» — попрохав сліпий. — Вибач тільки, що забув запитати, як тебе зовуть.

— Тимком.

— І скільки тобі років?

— Одинадцять, — відказав Тимко. Помовчав і додав: — Скоро буде.

— То розказуй, Тимку, що робиться навколо і де саме ми пливемо. Бо я вже… — голос у сліпого здригнувся, — ніколи більше цього не побачу…

Майже до самої зими прожив Іван Овраменків — так звали сліпого — в хаті Василя Хвоща. Спочатку Іван лежнем лежав, бо такі болячки обсіли його, що навіть шептуха баба Горпина з Лящівки не могла дати їм ніякої ради. Приїздили до нього і заможний Іванів дядь-ко з-під Києва і два ченці з тамтешнього монастиря і якийсь сивий дідуган — у Воронівці шепотіли, що це віщун. Понавозили всіляких дарунків Іванові та Хвощу, і навіть ліру привезли. Це для Івана, бо, казали, гарно вміє він на ній грати. Правда, перед цим хотіли забрати Івана з собою до Києва, проте відступилися — побоювалися, що не витримає Іван дороги.

Коли ж Іван трохи оклигав, то брав ту ліру до рук, проводив по ній пальцями, і вони з Тимком починали співати. І про давні княжі часи заводили, і купальські пісні, й нові — про повернення своїх на землі сивого Дніпра. Та найчастіше заводили вони пісню про бубни, що гудуть в долині. Зазвичай починав Іван густим голосом:

— За річкою вогні горять…

А Тимко срібним дзвіночком (це так Іван казав) підтягував:

— Там татари полон ділять.

Птахом літали Іванові пальці над лірою: то припадали до струн, то завмирали на мить і знову злітали, видобуваючи звуки, від яких аж серце завмирало.

А коли Іван втомлювався, вони починали розмовляти. Тимко вже давно розповів йому про матір і про те, як батько тужить за нею. І про Зейнулу з Алімою розповів. Розповів і про те, що поклявся розшукати їх за всіляку ціну.

— А як ти це зробиш? — поцікавився Іван.

— Дуже просто. Підросту — і піду шукати. Треба буде, то й до самого моря дійду.

— Не так це просто, — заперечив Іван. — Підліток-русич — то ласа здобич для будь-кого з ординців. Не дістанешся й до Ворскли, як твою шию затягне аркан. А далі — рабство, канчуки. От був би ти поводирем… Татари таких не беруть. В усякому випадку, поки ти зі сліпим. Та й то ще сорока надвоє гадала.

Поводирем… Тимко замислився. Воно, звісно, малому поводиреві не позаздриш. Тимко не раз бачив їх, обшарпаних, з вічно голодними очима, сплять де прийдеться. А з іншого боку, он його старший товариш Сашко. Хоч і не поводир, проте теж спав, де прийдеться, і їв, що добрі люди дадуть. А тепер таким цабе став при Дмитрові, князеві канівському, що, мабуть, і не підступишся.

Звісно, Тимкові ніколи так не пощастить, як Сашкові. Проте навряд чи Сашкові можна так вільно розгулювати ординським степом, як поводиреві. І по Дніпру, і до моря, і куди завгодно. А там десь мама, Зейнула, Аліма…

— Воно звісно, — вагався Тимко. — Але хто мене візьме поводирем?

— А хоч би й я, — відказав Іван. — Оце відлежуся в твого батька, потім до своїх подамся, коли ти згоден будеш мене провести до Києва.

— До Києва я проведу, — згодився Тимко. — Коли батько дозволить. Проте мені далі треба.

— А далі, Тимку, буде так. По весні візьму я герлигу, і подамося ми з тобою в степ ординський. Я веселитиму наших бідаків, що нидіють там, а ти шукатимеш, кого тобі треба. А знайдеш — там видно буде.

Тимко пильно поглянув на Івана.

— А не боїшся? — запитав він. — Не боїшся, коли вони тебе знову схоплять?

Іван стенув широкими плечима.

— Ну й що? Вдруге очі не виколять. А мені з ними ще порахуватися треба.